Ловці думок - Любов Відута
— Якесь сум’яття й неспокій сумління вбачалися в тому вершинному, — резюмував директор.
«Сум’яття — то улюблене слівце Білодіда…» — пригадав Ештон, а «неспокій сумління» грозив усім, хто неналежно підготувався до уроку чи бешкетував. Очевидно, що директор зауважив слушні речі.
Ештон і Дік зі свого боку розповіли все чи майже все про зустріч із Правителем. У вчителів очі лізли на лоба, а директор слухав, постукуючи себе по скроні вказівним пальцем, що свідчило про найвищий ступінь зосередженості та його улюблене «сум’яття». А вже коли Дік розповідав про спалені кульки з ловецьких наплічників і про Ештона, то директор уже реготав на повний голос, помахуючи рукою й подригуючи ногою. Це означало, що вже досить, що не треба розповідати далі. Він підносив хусточку до очей і намагався протерти їх під окулярами, але в нього не завжди виходило — нові напади сміху накочувалися доти, аж поки в директора не почалася гикавка. Дік був чудовим оповідачем, а коли розповідь має такий приголомшливий успіх, то оповідачеві важко зупинитися. Отож Дік розмалював усе найяскравішими барвами, ще й трохи додав від себе — так, щоб веселіше було.
«Історія починає обростати небилицями», — думав Ештон, сміючись разом зі всіма.
Але хоч би як хороше їм було, вони мусили йти. Потрібно було знайти Арніку, зустрітись із Дервішем і розшукати тих, хто щось знає про загибель Чиста.
Директор і вчителі хотіли пригостити ловців «славним сніданком», як сказав Білодум, але Дік із Ештоном поспішали. Вони нашвидкуруч поїли в учнівській їдальні, а директор узяв із них слово, що ловці обов’язково прийдуть на урочисту вечерю й усім учителям ще раз розкажуть оту «до непристойного смішну історію» про спалення кульок. Ці два слова — «спалення кульок» — видавалися директору особливо кумедними.
Директор зі свого боку пообіцяв за той час з’ясувати, чи не приходила Арніка до школи для укладачів угод.
— Якщо ви зайшли туди, де вчилися, то чому б і їй не прийти в місце, де її люблять? — слушно зауважив Білодум, і вчителі його підтримали.
— А я перепитаю, до кого привезли жінок-швачок. Може, вони знають, де її шукати? — проявив ініціативу один із учителів.
— Разом ми її знайдемо швидше, — погодився Дік.
Порожні наплічники ловців учителі швидко наповнили кульками з кімнати для експериментів.
— У нас їх занадто багато, і для експериментів точно не забракне, — запевнили добродії, — а вам нічого в місто потикатися з порожніми наплічниками.
Ловці попрямували до найближчого переходу. Вони знали, що в школі зараз піднімуть усіх, хто міг би допомогти їм із Арнікою, бо ловецька дружба і взаємодопомога виростає саме звідси. У доброму гуморі і з вірою, що все вийде, вони дісталися до старенького наземного переходу. Дік закинув мікрокульки й тицьнув пальцем у мапу, що аж вросла в землю. Ештон квапливо зробив те саме. Перехід виштовхнув їх поряд із вулицею, де тривав галасливий ярмарок. Ловці опинилися кроків за двадцять один від одного. Добре хоч так, бо ті старі переходи можуть переплутати будинки, вулиці. Та поки що все йшло як треба!
І до будинку Дервішевого товариша недалеко — рукою подати.
Із погодою їм пощастило — сонячний і не надто спекотний ранок обіцяв перейти в погожий день. Хмарки, що то затуляли, то відкривали сонце, були справжнім подарунком для всіх яр-маркувальників і містян. Ловцям така погода теж була на руку. Прислуга багатьох заможних городян поливала бруківку водою, щоби камінь не надто нагрівався в обідню пору. Життя міста під час ярмарку майже не змінилося, хіба веселощів і ярмаркових жартів побільшало. А щодо іншого кам’яні мури чітко диктували свій споконвічний порядок. Зелена трава, що подекуди сама собою пробивалася крізь камінь, а де-не-де довгими смужками була висіяна вздовж будинків дбайливими господарями, тішила око. Дерева обабіч дороги давали тінь, і йти було легко й приємно.
Дервіш уже чекав їх у будинку свого знайомого. Ловців запросили до столу, та вони відмовилися, бо до вечора мали багато чого встигнути. Новини, що їх розповів товариш Дервіша, перегукувалися з тими, які Ештон і Дік почули в ловецькій школі. Друзі вийшли з гостинної оселі і для наради обрали витесану з бука широку лаву, що стояла під розкішними кронами столітніх дерев.
Для себе Ештон зауважив таке. По-перше, ловці допомогли Правителеві зберегти давній порядок і устрій. Добре то чи зле — покаже час. По-друге, отой вершинний, що з’явився хтозна-звідки, дуже швидко дізнається, що цей світ не для його правління. Звістка його не потішить, тож йому доведеться шукати собі щастя деінде. По-третє… А може, їм не Арніку треба шукати, а Клізі? Він прагнув влади й чекав нагоди відібрати в неї фіолетову сережку, отож дівчина для нього вкрай важлива. Отже, треба розпитати укладачів угод, що саме дає володіння двома сережками? Ештон поділився думками з друзями, і Дік із Дервішем погодилися.
— А може, Арніку треба прикликати? — задумливо запитав Дервіш.
— Як це? — Дік та Ештон перезирнулися.
— Та отак, як прийнято на ярмарку. Винайняти двох кликачів, щоби ходили поміж торгових рядів і прикликали загублену Арніку. Мо’, знайдеться? — жартівливо розвів руки Дервіш.
Дервішева пропозиція всіх розсмішила.
— Брате, роби що заманеться, аби дівчина знайшлася, — благословив жартівника на пошуки Дік.
А Дервіш і справді вирушив на ярмарок домовлятися з кликачами й ловцями в торгових рядах. Вони провели б Арніку, якби дівчина знайшлася, до ловецької школи. Дікові доручили дізнатися про справжню цінність двох фіолетових сережок у його товариша, який укладав угоди в Палацовому місті. Ештон за день мусив обійти всі місця, де укладачі угод допомагали людям вирішувати справи. Якщо Арніка там була, то хоч хтось мав її запам’ятати. Правда, він міг там зустріти Клізі, але в юнака був еполет вершинного й перстень Правителя. Він двічі недоторканний, тож Клізі йому тепер нічого не зробить.
Ештон дізнався, де саме в Палацовому місті укладається найбільше угод. Туди він спочатку й пішов. Розмовляв із укладачами, розпитував про Арніку й Клізі. Але
