Ловці думок - Любов Відута
За мить усе знову змінилося: гойдалися всі вогнекрили. Ештон, що бачив бій вогнекрилів і добре знав, чим закінчується таке безневинне, на перший погляд, погойдування, смикнув за рукав одного з тих, кого ще вчора вважав купцем, щоб відтягти подалі від майбутнього поля бою. Але купець не зрушив із місця. Маги, що стояли поміж вогнекрилів, теж завмерли. Вони розуміли можливості вогнекрилів і вважали за краще не втручатися. Тим часом розгойдування ставало дедалі загрозливішим та інтенсивнішим. Раптом один із групи у вишневих плащах змахнув руками, а потім різко опустив їх так, що плащ зник. За ним цей рух повторили всі. Ештон бачив, що Дервіш припав до землі, бо виникло відчуття, що вогнекрили здіймуться в небо. Але вони лише поскидали плащі — про крила нагадували тільки вишневі та фіолетові еполети на правому плечі кожного з них.
«Усе повторюється», — подумав Ештон, пригадуючи бій, який йому випало бачити раніше. Юнак жестами показав, щоб усі люди відійшли подалі, бо, мовляв, зараз буде гаряче.
Тікати було нікуди, і Ештон заплющив очі, щоби не бачити жахливої бійні. Він навіть не усвідомив, що всі, окрім нього й вогнекрилів, мов зачаровані, заклякли і, зовсім не рухаючись, споглядають початок дивного дійства. Дощ посилився, грім щораз гучніше розпинав гнітючу тишу, а блискавиця яскраво висвітлювала початок смертельного поєдинку.
Ще один удар грому, спалах — і раптом двоє магів-зрадників упали, немов підкошені. Вони викручувалися, намагалися виплутатися з тенет, та даремно — були наче закутані в золоту сітку, зіткану зі світла блискавиці. Хмари потроху розсипалися клаптями чорного попелу по траві, зелений колір якої тепер здавався особливо яскравим. Блакить неба ледь виднілася крізь сірість хмар, а сонце, що подекуди просвічувало крізь них, засліплювало яскравими золотавими блискітками. Так іноді вночі зорі проглядають крізь буденну сірість і освітлюють землю своєю сяючою небесною душею. Маги, які стояли за фіолетовими вогнекрилами, обійнялися, стали в коло й щось тихо забубоніли. Раптом запала тиша — така дзвінка, що, здавалося, було чутно, як скрапує з листя дощ, як шурхотить, злітаючи з трави на землю, попіл.
Вогнекрили лівою рукою провели по правій від плеча до долоні, правою — по лівій, наче струшуючи із себе невидимий порох. Усі, хто завмер, змогли вільно рухатися, говорити, зітхати. Відчуття й усвідомлення всього, що відбулося, приголомшувало.
— Народження світу, — тихо сказав Дервіш.
І хоч він навіть не зрушив з місця під час бою, а ці слова вимовив так тихо, як тільки міг, для Ештона вони прозвучали, як гуркіт грому. Він озирнувся, бо звідкись здалека почув голоси: «Е-ге-гештоне, Де-ге-гервіше! Три-ги-майтесь, ми йде-ге-ге-гемо до вас!» Хлопець усміхнувся, бо побачив, як із пагорба збігають Степовик, Тихін, Бор із Лютином, брати Кликачі та Сонус. Аж раптом дмухнув вітер, обдав обличчя свіжістю й навіяв ту особливу сонливість, із якою іноді боротися важче, ніж із ворогом.
Ті, що напередодні назвали себе купцями, і їхні дружини наче знепритомніли. Їхні помічники в коричневому одязі лежали нерухомо на землі. Дервіш також потрапив під дію дивного повітря — лежав, усміхаючись, наче маля. Ештон озирнувся й побачив, що маги договорили свої примовляння й розімкнули коло. Навкруги посвітлішало.
— Що привело вас сюди? — крикнув Ештон до магів немов крізь сон. Юнак був такий легкий та невагомий, якою людина є лише вві сні чи в ті особливі часи змін, що схожі на переродження або піднесення, коли пізнаєш щось таке, що не підлягає поясненню й розумінню, що згадуватиметься, як марення. І серце лунко стукотіло в грудях, і говорив він, і йшов сповільнено, як ніколи не говорив би й не йшов насправді.
Темрява відступала. Вогнекрили й маги здивовано поглядали на Ештона, наче він не людина, а якийсь привид.
— Хто ти? — повагом підійшов до нього маг.
— Я перший запитав, — огризнувся Ештон, чомусь розсердившись.
Вогнекрили підходили один до одного й торкалися плечем з еполетом. Бій добіг кінця. Він був незвичний, емоційний, невидимий, спрямований на тих двох дивних магів. Отже, уже ніхто не битиметься, продовження бою не буде! Ештон зітхнув із полегкістю. Його оточили маги, розглядаючи, немов якесь диво.
— Цікавий, — вертячи головою, як дитина, що побачила щось незвичне, резюмував один із них.
Інші теж вертіли головами й, схвально кивнувши, відходили.
— Що з моїм товаришем? Що з моїми знайомими? Їм потрібна допомога? — схвильовано запитав Ештон.
— Ні, — спокійно відповідав маг, — вони лише заснули. Просплять до завтра й забудуть усе, що бачили.
— А я?
— Ти пам’ятатимеш. Ти один пам’ятатимеш, якщо тебе сон не взяв, — відповів маг.
Інші кивнули на знак згоди.
Ештон теж кивнув. Вогнекрили, яких він, здавалося, спочатку не цікавив, підходили до нього ближче, пильно вдивлялися, а потім відходили, неначе втрачаючи цікавість.
«Нехай підходять і розглядають, — Ештон сидів, підібгавши під себе ноги, й терпляче чекав, коли вже нарешті закінчаться оглядини. — Зовсім як діти».
— Ми повертаємось у будинок для подорожніх, — маг, що, мабуть, був за старшого, схопив куряву, що в одному місці чи то спадала долу, чи то здіймалася догори, і почав розмахувати руками, наче ліплячи з неї щось.
«Якби ми зараз були в краю Плаїв, я подумав би, що він звичайний гончар, який ліпить горщик», — Ештон не проявив надмірної цікавості до кругових магічних рухів, а даремно — раптом зі звичайної куряви посеред шляху постав наземний перехід із мапою. У ньому за порухом мага одне по одному зникали всі, хто був на місці подій. Окрім вогнекрилів, ясна річ. Ештон підійшов до наземного переходу, коли побачив, що в ньому зникають ловці. Озирнувся. Маг махнув йому рукою — це скидалося на прощальний жест. А може, то він так вітався? Ештон про це не думав. Саме зараз йому не хотілося боротися. Не те, щоби забракло сил, ні. Просто зараз не було сенсу. А й справді, якщо посеред дороги дерево і його потрібно обійти без будь-яких чарів, то чи настільки принципово, обходити зліва чи справа?
Хлопець увійшов у наземний перехід і за звичкою потягся до наплічника — за кульками, щоби сплатити за переміщення. Але перехід запрацював сам. Ештон навіть не встиг здивуватися.
