Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

золотило стіни і пухнасті килими, після стількох днів у сповитому туманом місті видавалося їй напрочуд яскравим. Вони вийшли на другий поверх, тоді піднялися ще на шість сходинок угору й опинилися на невеликому квадратному майданчику, де стелю підпирали білі колони, а у стіні виднілися двері. Тут спокійно, але водночас якось сторожко сиділа вже, дожидаючись їх, Каміла.

— Вас чекають, — мовила вона, підводячись їм назустріч.

— Як він сьогодні? — запитала панна Айронвуд.

— Не найгірше. Біль то з’являється, то затихає.

Панна Айронвуд постукала у двері, а Джейн тим часом думала: «Так, а тепер обережно, а то й оком не змигнеш, як обведуть тебе довкола пальця і станеш ще однією його шанувальницею…». Наступної миті вона переступила поріг і опинилася у просторій, надзвичайно світлій кімнаті — складалося враження, що замість стін тут одне суцільне вікно. Було дуже тепло — у каміні яскраво палав вогонь, — а око, куди не глянь, натрапляло на різні відтінки синього. Ще як слід не розглянувшись навколо, вона і роздратувалася, і трохи збентежилася, бо побачила, що панна Айронвуд присідає у реверансі. «Ну, ні, тільки не це, — промайнуло в голові у Джейн, — у мене не вийде». Принаймні з цього погляду побачений уночі сон цілком відповідав дійсності — робити реверанс вона справді не вміла.

— Ось ця молода пані, сер, — мовила панна Айронвуд.

Джейн підвела очі — і тієї ж миті її світ розлетівся на друзки.

На дивані перед нею лежав на позір молодий хлопець — років двадцяти, не більше, — з забинтованою ногою. По довгому підвіконню походжала туди-сюди ручна галка. На стелі вигравали, ніби змагаючись між собою, слабші відблиски від вогню, що горів у каміні, і сильніші — від сонячного проміння, яке щедро лилося до кімнати через широкі вікна, але в основному усе те світло, здавалося, збирається у золотисто-русявому волоссі й бороді пораненого чоловіка на дивані.

Звісно ж, то був не хлопець — як їй узагалі могло таке спасти на думку? Так, він мав гладку, без зморщок, шкіру на обличчі і на руках, але такої пишної бороди у хлопця бути не могло… та й жоден хлопець не міг би випромінювати таку незбориму силу. Джейн сподівалася побачити немічного каліку, а тепер розуміла, що будь-якому ворогові довелося б непереливки, потрапивши в обійми до цих могутніх рук, а плечі, здавалося, легко витримали б вагу бодай і цілого будинку. Тут Джейн перевела погляд на панну Айронвуд і вражено завмерла: порівняно з господарем та виглядала старенькою бабцею — поморщеною, висхлою і блідою, ба ще й легенькою, мов пір’їнка.

Диван стояв на підвищенні, куди вела невисока приступка, а позаду звисала прямовисними складками якась блакитна матерія — щойно згодом Джейн розгледіла, що то була просто завіса, — тож складалося враження, ніби перебуваєш у тронній залі. Якби вона не бачила всього цього на власні очі, а тільки від когось почула, то нізащо б не повірила… подумалося б: дурня якась та й годі. Через вікно не видно було ні дерев, ні пагорбів, ні будинків, тільки біліла внизу рівна поверхня імли, так, ніби вони опинилися раптом на вершині синьої вежі, що височіла ген-ген над землею.

Час від часу обличчям господаря пробігала зненацька гримаса болю, гострого й пекучого, — і немов розчинялася у тихій погідності, якою аж віяло від нього, зникала без сліду, як зникає без сліду поглинутий нічною темрявою спалах блискавки. «Ні, він аж ніяк не молодий… і не старий», — подумала Джейн, і тут її раптом пройняв на мить страх, адже збагнула, що це обличчя, по суті, взагалі не знає віку. Досі їй здавалося, що борода личить тільки літнім, сивим чоловікам… та вона просто зовсім забула і про короля Артура, і про царя Соломона, про яких так любила читати і слухати в дитинстві. Справді, Соломон… вперше за багато років у неї в уяві постав той осяйний, сонячний образ, в якому злилися воєдино і цар, і коханий, і чародій. Вперше за всі ці роки вона вповні осягнула саме значення слова «цар», «король», і все з ним пов’язане: і славні битви, і бучне одруження, і священство, і милосердя, і владу… Словом, побачивши господаря, Джейн забула, хто вона і де знаходиться, забула, що трішки злоститься на панну Айронвуд і добряче — на Марка, забула своє дитинство і дім свого батька. Звісно, тільки на мить; уже за кілька секунд вона знову стала звичайною, обізнаною з правилами доброго тону жінкою і почервоніла та неабияк зніяковіла, усвідомивши, що отак нахабно — залишалося тільки сподіватися, що це не надто впадало у вічі, — витріщилася на чоловіка, якого бачила вперше в житті. Але її світ розлетівся на друзки, і вона це знала. Тепер могло трапитися все, що завгодно.

— Дякую, Ґрейс, — мовив господар. — Отже, це пані Стадок?

Голос його також навіював думки про сонячне світло і золото — золото, яке не тільки прекрасне на вигляд, але й ваговите; сонячне ж світло може не тільки м’яко падати лагідної осінньої днини на стіни будинків десь в Англії, але й безжально розпікати джунглі в тропіках або розжарювати пісок у пустині, воно спроможне як дарувати життя, так і життя позбавляти… І тепер такий-от голос промовляв до неї:

— Даруйте, що не встаю, пані Стадок. У мене болить нога.

— Нічого, сер, — відповіла Джейн таким же спокійним і стриманим тоном, яким говорила кілька секунд тому панна Айронвуд. Взагалі-то вона збиралася безтурботно привітатися: «Доброго ранку, пане Фішер-Кінґ», аби хоч трохи розвіяти власну ніяковість, бо мала таке враження, що, переступивши поріг цієї кімнати, поводиться геть по-дурному Проте з її уст злетіли лише ті два короткі слова, а за мить вона, вражена до глибини душі, вже сиділа, тремтячи, перед господарем і тільки дуже, дуже сподівалася, що зуміє вийти звідси не зганьбившись остаточно, не розплачеться, не втратить дару мови і взагалі не втне якоїсь дурниці. Адже її світ розлетівся на друзки, і тепер могло трапитися все, що завгодно.

— Мені залишитися тут, сер? — запитала панна Айронвуд.

— Ні, Ґрейс, дякую, навряд чи в цьому є потреба, —