Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
— Одержиш, — сказав Остін крізь зуби. — Але з умовою: завтра, як усе скінчиться, вимітайся геть, далеко й надовго…
Сірий чаклун гмикнув, перебільшено низько вклонився та й вислизнув з кімнатки.
* * *
День стояв по-весняному ясний і теплий.
Чорна карета виповзла зі столиці ще вночі, під покровом темряви; від неї сахалися, ховалися, не хотіли дивитись. Екіпаж був споряджений і прикрашений відповідно до древнього ритуалу: державний прапор покривав дах, а на кожних дверцятах — зображення простягненої долоні, руки, що приносить жертву. На передку смиренно в’яли білі орхідеї.
Карета повзла й повзла, погойдуючись на вибоїнах, і ось у повітрі запахло морем, а спереду долинув ледве чутний шелест хвиль; візник на передку зіщулився, проте всередині карети, наглухо закритої і заштореної, не чулося жодного звуку й не вгадувалося жодного поруху.
Супутники страшного екіпажа трималися віддалеки — король з офіцерами сторожі, усі верхи; сіренький чоловічок на сумирному мулі, кілька зляканих каменярів у возі з високими бортами, а далі, ховаючись у кущах та в клоччі туману — найсміливіші й найцікавіші з навколишніх жителів.
Карета виїхала на берег, і її вузькі колеса одразу загрузли майже по самі осі; візник немилосердно лушпенив коней, а вони хропли і з жахом косилися на море, хоч море було на диво спокійне — прямо як скло.
Карета, насилу просуваючись, дотяглася до рівної стрімкої скелі та й стала. Візник зіскочив з передка, підбіг до коней і застиг, мовби шукаючи в них підтримки.
Сміливці, ховаючись за скелями, бачили, як офіцери сторожі відчинили дверцята карети й опустили підніжку, як король майже на руках витяг безвольну жіночу фігурку, одягнену в довге біле вбрання. З воза вивантажили каменярів з інструментом; у пісок, дзенькнувши, впав золотий ланцюг, що його вимагав ритуал.
Візник ховав лице у кінських гривах, щось шепотів, тремтячою рукою погладжував морди — мабуть, заспокоював. Король махнув йому рукою — птахом злетівши на передок, візник скерував карету геть од моря, і коні помчали, наче востаннє в житті. У піску залишилися глибокі борозни від коліс.
Жінку в білому підвели до скелі; цікаві, спостерігаючи здалеку, штурхали одні одних ліктями в боки. Король нервувався, раз у раз поглядаючи на дедалі світліше небо й на тихе, гладеньке море; сірий чоловічок опинився поруч і щось неквапливо йому пояснював.
Робітники стояли, збившись у гурт, і начальникові сторожі довелося довго репетувати й розмахувати кулаками, поки ті зібрали інструмент і, так само тиснучись один до одного, пішли до скелі.
Сірий чоловічок діловито вказував, де саме довбати скелю, де вбивати скоби; застукав молот, спочатку неохоче, а потім дедалі швидше й тривожніше — наближався світанок. Жінка в білому сиділа, скоріше, напівлежала на піску, і король увесь час стурбовано на неї поглядав.
Нарешті роботи коло скелі було закінчено. Офіцери, не дивлячись один на одного, взяли жінку попід руки; вона не пручалася. Спільними зусиллями її поставили біля скелі, руки розвели в боки і вгору, дві скоби на зап’ястя, дві скоби на кісточки ніг, і золотий ланцюг упоперек грудей.
— Так йому незручно буде жерти, — прошепотів підліток років шістнадцяти, що поміж інших чаївся серед скель. Відповіддю йому був важенний ляпас сусіда.
Робітники покидали кайла та молотки й кинулися тікати; відійшли офіцери сторожі, поспіхом посідали в сідла. Король кілька секунд стояв перед прикутою до скелі жінкою, потім швидко глянув на море — і заспішив до коня.
Благословлялося на світ.
Він летів, обламуючи крила і знаючи, що не встигне.
Він проклинав усі затримки й зволікання! Проклинав перекази, викарбувані на кам’яних стінах, і всі на світі пророцтва!
«І була велика битва, і впали під ударами Юкки діти його й небожі, й родичі, вивергаючи полум’я… Озирнувся Сам-Ар і побачив страхітливого Юкку, що знову здіймався з води… І зітнулися вони, і сонце закрило вид свій од жаху, й зірки тікали, і вітер, обпалений, ослаб і впав на землю…»
А тепер вітер стояв стіною, зносив Армана назад, ніби відкидаючи, бажаючи застерегти…
«Юкка приходить з моря, і діти його, й онуки, і правнуки з’являться з безодні… Бережи свій вогонь, і хай захистить він тебе од жахливого Юкки, і від дітей його, й онуків, і…»
Онук, або правнук великого Юкки побажав зжерти принцесу Юту. І от Арман летів, а крила терпли, бо сказано в пророцтві: «Для двісті першого нащадка радість і довге життя, якщо стерегтиметься породжень моря…»
Він ще сподівався, що встигне перехопити принцесу по дорозі — по дорозі на страту. Але навесні ночі стають дедалі коротші, а діти Юкки, як велить їм закон, приходять по жертву на світанку…
Минулого разу на дорогу в Остінове королівство Арман витратив ніч і півдня. Тепер лишалася тільки ніч, а ще зустрічний вітер, а ще нудотний, бридкий страх: не встигне. Не встигне висмикнути Юту з-під носа у чудовиська, не перехопить, не занесе далеко… Нащадок Юкки з’явиться на світанку, і він, Арман, виявиться віч-на-віч з…
Крила обвисли, наче паралізовані. Цей жах сидів у всіх його предках, починаючи з доблесного Сам-Ара, що програв велику битву і, вмираючи, благав нечисленних живих нащадків: стережіться!
На превелику силу Арманові вдалося опанувати себе і вдержатися від ганебного падіння. Ще є час. Морські створіння повільні, він вирве Юту з рук конвоїрів… а насправді катів…
Йому привиділося Остінове лице, й ненависть, майже така сама сильна, як до того страх, скрутила його волю в тугий джгут.
Зрадник… Кат, убивця… Але — потім. Це потім. Спочатку — Юта.
Так він летів, і напади страху чергувалися з нападами відчайдушної надії та гарячкової рішучості, а вітер штовхав і зносив, і невдовзі стало зрозуміло, що він не встигне.
Істерика змінювалася повного байдужістю; Юта дивилася на море, гладеньке, наче вкрите плівкою, на небо, де займався світанок, і в цьому втомленому чеканні смерті до неї приходили видива.
Чогось марився їй фонтан з прозорими цівками та золотими рибками в басейні, калюжі під дощем і якась куховарка в м’ятому фартусі. І геть неясно, де взялася незнайома дівчинка років п’ятнадцяти, що пришивала до білої весільної сукні чорні ґудзики.
Весілля… Остін… До речі, хто це? А, он відкривається й закривається красивий чуттєвий рот, проте голос звучить чужий, і слова долинають не з рота, а наче з боку: в ім’я королівства… Велика жертва, велика втрата… Нащадки не забудуть, Юто…
Нащадки… Двісті перший нащадок… Підземна зала, і смолоскип вихоплює з темряви присадкуваті колони, вкриті письменами… Двісті першому нащадкові — довгі роки життя… А от малюнок
