Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Усі ворожки пророкували лихо й нещастя; компаси кораблів, що вийшли в море, крутилися, мов дзиґи.
Рибальські судна поверталися без улову, охоплені панікою. Хтось щось бачив, хтось чув звуки, що долинали прямо з моря, хтось просто пропав безвісти.
Було приведено в бойову готовність частини берегової охорони, але їхні доблесні лави щодень рідшали й тоншали. Зате по країні бродили юрби дезертирів і поширювали такі чутки, що навіть найдоброчесніші та найзаможніші господарі готові були кинути все й тікати світ за очі.
Остін раз у раз виступав з промовою, однією й тією самою: король і радники, мовляв, не допустять, щоб якесь чудовисько тероризувало мирних громадян… Раз чи двічі приходили повідомлення, що якийсь рибалка зловив чудовисько сітями і незабаром привезе його на загальний огляд, але вірити таким чуткам не поспішали. Навпаки — варто було комусь загорлати не своїм голосом, що «підводний жах» учора зжер двоє сіл з селянами, худобою та домашнім начинням, — його слухали, витріщивши очі й цокотячи зубами… Настали недобрі, тривожні часи.
— Ти ж переміг уже дракона — чом би тобі не перемогти й морське чудовисько? — голосно запитала королева свого чоловіка.
Було це за сніданком, довгий стіл розділяв подружжя і, розмовляючи, доводилося майже кричати.
Остін здригнувся. Слуга ледь не розлив на скатерку білий винний соус, а присутні в трапезній камердинер, паж і кухарчук повернули голови так дружно, наче їх смикнули за ниточки.
— Ти ж хоробрий! — холодно зауважила королева.
Обличчя короля вкрилося червоними плямами, та він нічого не відповів і схилився над тарілкою.
По сніданку Юта пішла у свої покої, і туди ж увірвався Остін. Окинув одним лютим поглядом дружину, що сиділа за столом, чорнильницю, з якої стирчало перо, стос пописаного й покресленого паперу. Клацнув пальцями, відсилаючи мовчазну фрейліну. Процідив крізь зуби:
— Якщо ти ще хоч раз посмієш без дозволу відкрити рота…
Так, король був страшенно розлючений. Уроки етикету злазили з нього, як шкіра зі старіючої змії.
— Якщо ти ще раз посмієш дзявкнути…
Юта встала — як і раніше холодна, навіть трохи глузлива:
— І що? Ти знову віддаси мене драконові?
Остін аж хропнув:
— Отже, правда… Те, що про тебе говорять…
Юта підняла голову:
— Що саме?
За портьєрою тихо вовтузилися, підслухуючи, два пажі.
— Засватана драконом — от що! Заміж тебе видав змій, мерзенний дракон, слизька тварюка…
Юта зробила крок уперед, презирливо стиснувши губи, безжалісна, мов фехтувальник перед дуеллю:
— Він стократ шляхетніший за тебе!
— Так?! Твій дракон, як я пам’ятаю, смердить, наче обкаляна коза!
Юта наче наштовхнулася на невидиму перешкоду. Зі свистом втягла повітря. Кинула, наче камінь в обличчя:
— Дурень… Я бачила увесь ваш бій. Я бачила, як ти перелякався.
За портьєрою впало щось важке, почувся тупіт ніг при втечі. Остін дивився крізь Юту білими від ненависті очима.
Виходячи, він спіткнувся і вдарився лицем об ручку дверей. Увечері слуги, підсміюючись, передавали з уст в уста: королева відлупцювала короля, он який синець поставила!
Остін дожив-таки до найстрашнішого: з нього сміялися.
* * *
Пустеля прийняла Армана, майже всиновила.
Він щодень дужчав, і видива, що являлися йому під жерлом згаслого вулкана, наповнювалися новими барвами й новим змістом. Предки говорили з ним — мовчки, але виразно, і ніхто не дорікнув йому, що покинув замок напризволяще, що не здійснив Ритуалу…
Замок. Ритуал.
Розвалені вежі, чорна паща Драконячої Брами, замкнені кімнати, порожні зали… Мертва будівля, а та, чий сміх її оживляв, далеко, ох як далеко…
Піймавши себе на такій думці, він скреготів зубами і відштовхував Юту від себе, виганяв, забував. Та минали дні і віднайдений спокій танув, мов лід на долоні.
Якось уночі він прокинувся, облитий холодним потом. Звук, довгий красивий звук, явився з холонучої пустелі — а пустеля багата на голоси… Одначе в Армановім сні голос пустелі був голосом стародавнього музичного чудовиська, інструмента, що захаращував Органну залу. Інструмент співав, а перед ним стояла, вперто піднявши голову, дивна, негарна, випадково викрадена принцеса…
Опівдні він сидів прямо під сонцем і пересипав пісок з долоні в долоню. Золотий струмок заворожував, як вогонь, як море, як гра хмар… Арман знову зачірпував і знову пересипав жмені, аж доки в голові його виник рядок:
— Я пробував спрагу піском тамувати…
Він поворухнув сухими губами. Прошепотів непевно:
— І море спалити хотів…
Пісок зісковзнув з його долонь.
— Прагнув тебе забувати…
— Знову ти, молодий драконе, — сказав Той, Що Дивився Зі Скелі.
Арман перевів дух і важко опустився на каміння.
— Ти повернувся звідти? Зазвичай звідти не приходять.
— Ти знаєш, де я був? — запитав Арман байдуже.
Голос коротко й сухо реготнув, проте нічого не відповів. Печера здавалася круглою, замкнутою, і Арман не бачив виходу, що був тут раніше.
— Ти повернешся туди, за море, молодий драконе? Божевільна витівка. Що мені сказати твоєму нащадкові, якщо він з’явиться сюди через кілька тисяч років?
— У мене не буде нащадків.
— Шкода. Тоді навіщо тобі летіти за море?
І тут Арман зібрав усю силу й подивився прямо назустріч поглядові Того:
— Чуєш… Я не знаю, хто ти, але, можливо, ти зможеш мені відповісти…
Він завагався. Погляд його співрозмовника оглушував, наче удар в обличчя.
— Я не знаю, як запитати… Та й звідки тобі знати… Але, можливо…
— Про цю людську дочку? — запитав голос просто, навіть буденно. — Я знаю… Ти — ні, ти не знаєш. Не лети за море, молодий драконе. Там бродить смерть, її й твоя… Близько…
Погляд зник, і в глибині нір ухнуло, начебто велетенський корок вирвали з шийки пляшки. Печера розверзлася, як паща, і у виниклому отворі Арман побачив море.
Розділ десятий
Метелик в тенетах тісних Ритуалів.
Народжений вільним, я волі не мав
Без тебе. Покажи-но, де небо.
Арм-Анн
Троє королівств, що безтурботно стояли на морському березі довгі століття, здригнулися від жаху. Древнє морське чудовисько, про яке досі пам’ятали тільки літописи, піднялося з глибин — уперше за багато століть.
Море нуртувало, й до берега вже виразно долинало глибинне ревіння, від якого волосся ставало сторч. Прибій викинув на берег рештки піратського судна — добротний корабель був перекушений навпіл. Один пірат уцілів — пальці його, що вчепилися в уламок щогли, довелося розтискати чотирьом дужим чоловікам. Сивий, як молоко, у свої двадцять з чимось років, пірат виявився божевільним і нічого не зміг розповісти.
Авжеж, берегова охорона й подумати не встигла про опір — просто
