Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Правителі трьох королівств зібралися на термінову раду, і, як не крути, але головне рішення лягло на плечі короля Остіна, оскільки чудовисько оселилося саме в його територіальних водах.
Засідали вночі, в цілковитій таємниці; постарілий король Верхньої Конти, Ютин батько, пропонував фантастичний план — виготовити велетенську гармату з усіх можливих мідних запасів і кам’яне ядро до неї — завбільшки як гора, зібрати порох з усіх трьох армій… Король сам не вірив в успіх цієї вигадки.
Король Акмалії, батько Олівії, запропонував одразу два варіанти — отруїти море великою кількістю щурячої отрути або вступити з чудовиськом у переговори.
Остін похмуро мовчав. Коло брами палацу його чекав непримітний чоловічок у сірому плащі — славнозвісний на всі три королівства чаклун.
Розійшлися, так нічого й не вирішивши; сірий чоловічок, корячись ледь помітному кивку короля Остіна, прослизнув услід за ним в обвішану килимами кімнатку, і двері за його спиною щільно й надійно зачинилися.
І ось попереду з’явився берег, і покинутий замок, який, здавалося, ще більше розвалився й постарів… Арман хотів продовжити шлях, але інтуїція, дарунок предків, владно наказала йому знизитися.
І, скорившись їй, він зрозумів, навіщо. Магічне дзеркало, густо затягнуте павутиною, охоче й одразу відповіло на його присутність.
Замигтіли смуги… Арман чекав, закусивши губу; він мусив побачити щось важливе.
* * *
Трьом королівствам загрожувало нечуване лихо. Берег подекуди вже став тріскатися, розпадалися покинуті села, які стояли хоч більш-менш близько від узбережжя; по полях бродили смертоносні смерчі, висихали колодязі, і жодна людина не могла почуватися в безпеці.
Убити чи налякати чудовисько було неможливо — від нього можна було тільки відкупитися. Жертвою.
За звичаєм, жертву належало прикувати ланцюгами до скелі й дати чудовиську змогу пожерти її спокійно й зі смаком. Чудовиська минулого, про чиї криваві лиходійства оповідали літописи, зазвичай вимагали незайманих дівчат — одну чи трьох, чи зразу десяток. Деяким страхіттям було все одно, кого жерти — вони вимагали просто жертву, жертву взагалі; нинішнє чудовисько виявилося вибагливим і перебірливим. Воно побажало з’їсти саме королеву, і саме королеву Контестарії.
Чутка про це пронеслась по трьох королівствах, неначе пожежа. Хтось заціпенів од жаху; хтось заголосив, співчуваючи королеві, та чимало з тих, що голосили, не Юту жаліли, а себе, бо король Остін, зрозуміло, дружини не віддасть, і сподівання чудовиська не справдяться, і що тоді стане з нещасним народом!
Цвіла і ширилась весна; поля стояли порожні, чорні — ніхто не орав і не сіяв, зате чорні смерчі щодня збирали рясні жнива, закручуючи у свої лійки тюхтіїв та невдах.
Сонячного, ясного, по-весняному теплого дня король Остін вийшов на майдан — говорити з народом.
Тисячі поглядів бродили по його обличчю, намагаючись прочитати на ньому долю країни і свою власну долю, але обличчя це, дуже змарніле за минулі тижні, здавалося непроникним. Матері притискали до грудей немовлят, готові вже плакати й благати; старі скептично хитали головами — щоб чоловік, рідний законний чоловік, та дружину в жертву віддав? Ніколи…
Остін зійшов на поміст — тисячі горлянок гарячково вдихнули свіже, насичене запахом гною, весняне повітря.
— Піддані, — сказав Остін, і голос його здригнувся. — Люди. Діти мої… Брати мої…
Хтось схлипнув. Остін потер лице — десятки тих, що стояли найближче, могли заприсягтися, що бачили сльози на його очах.
— Королівство в страшній небезпеці… Ворог з’явився, звідки ми й не сподівалися, і от… Чудовисько з моря жадає від нас жертви. Страшної жертви, люди! Нехай кожен запитає себе — чи готовий він віддати… сина? брата? матір? дружину? Нехай кожний запитає зараз, люди…
На всіх, хто стояв на майдані, холодною брилою навалився страх, майже впевненість: ні, не віддасть.
— Піддані… Брати, — голос Остіна здригнувся знову, проте одразу зміцнів, — діти… Зараз я — ваш батько. Послухайте, мені вибирати…
Ні шереху. Ні звуку. Роззявлені роти.
— І я вибрав, люди… Я відповім за свій вибір… Я…
Остін здійняв тремтячі руки, наче благаючи в неба захисту.
— Я врятую вас, люди! — закричав він протяжно й могутньо. — В ім’я королівства я віддаю найдорожче, що маю — дружину!
Тиша тривала стільки, що спритний устиг би полічити до десяти. Потім повітря вибухнуло несамовитими криками, в яких змішалися захват порятунку, і надія, і гіркота, й подив… Та найголосніше ревла відданість — відданість його величності Остіну, батькові й рятівникові своїх підданих.
Арман бачив і чув королівську промову з початку й до кінця.
Йому треба було кудись бігти, щось робити — а він не міг одірвати ніг від підлоги. Він прибув з немислимої далечі, щоб урятувати Юту — а тепер стояв, немов паралізований, і дивився в магічне дзеркало.
А воно вперто показувало короля Остіна, який у супроводі почту повертався в палац. Арман тупо дивився, як він піднімається по сходах — тих самих, по яких так недавно сходила Юта у вбранні нареченої! Здається, минули століття… Остін пірнув за якусь портьєру і з’явився в маленькій кімнаті без каміна — щоб не можна було підслухати крізь камінний димар. У кімнатці його чекав непримітний чоловічок у сірому.
І знову Арман залишився, хоч мусив спішити на допомогу.
— Поздоровляю, — неголосно, насмішкувато сказав сірий чоловічок.
Остін люто на нього глянув:
— Придерж язика… Все буде, як домовлено?
— Чесна угода, — сказав чоловічок з дивною усмішкою. — Ви виконуєте умови — і наш… партнер виконує їх неухильно.
— Усе, — кинув Остін. — Можеш іти.
І знову сірий чоловічок усміхнувся — ласкаво, навіть солодко:
— Не все, мій королю… Плутанина сталася. Золотих зливків має бути п’ять.
— За п’ятий одержиш монетами.
— О, мій королю… Кому, як не вам знати, який сплав у цих ваших монетах… Профіль ваш, безперечно, гарний, а от золото…
Остін сіпнувся:
— Зі мною не торгуються, чаклуне. Та, може, тебе влаштує посада придворного чарівника?
Чоловічок реготнув:
— Заманливо, мій королю…
Обличчя його раптом, без переходу, стало безжальне:
— Жарти пріч! Того, що я для вас зробив, не зробив би більше ніхто. Говорити з морським чудовиськом, торгуватися, призначати ціну — спробуйте, знайдіть охочого! Та не потрібна йому ваша дружина, повірте, йому, аби зжерти, Ритуал свій виконати… Це ж скільки треба було праці, щоб пояснити, втлумачити: король, мовляв, сам дружину пропонує, призволяйтеся!
— Тихо, ти! — прошипів зблідлий Остін.
Чаклун знову всміхнувся:
