Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— З якою ще мухою?

— Та їх тут літає сила-силенна, — промовила Шарлотта, — і одна примудрилася сісти просто на край контейнеру з кришталиками. Раптом одна зелена піщинка підкралася до неї й миттєво вп’ялася в черевце комахи. При цьому муха навіть не спробувала злетіти — просто сиділа й ворушила лапками.

— І що далі? — Оскар із острахом глянув на своє передпліччя.

— За кілька секунд муха здригнулася, підскочила й упала на стіл. Ми вже вирішили, що комаха загинула, проте за деякий час вона знову заворушилася. Задзижчала й полетіла туди. — Шарлотта вказала на вікно. Підійшовши впритул, Оскар побачив отвір у склі, який було ніби пропалено якоюсь їдкою хімічною сполукою. — І уяви собі: вона почала пожирати скло і при цьому швидко росла і ставала дедалі прозорішою. Моторошне видовище!

— І що ви з нею зробили?

Гумбольдт знічено відкашлявся.

— Я ляснула по ній долонею і… — відповіла Шарлотта. — Справжній учений так би не вчинив, але вона була надто огидна. Просто страховисько! — Дівчина здригнулася.

— Маленька невдача, — зауважив Гумбольдт. — Але наступного разу ми вже знатимемо, як поводитися, і, напевно ж, знайдемо спосіб упоратися з цими дивними істотами.

— Що ви хочете робити?

Гумбольдт постукав по коробці, що стояла поряд із металевим контейнером. Всередині щось зашурхотіло. Вчений вдягнув рукавичку і відкрив кришку коробки. Всередині сиділа звичайна руденька польова миша — одна з тих, що сновигали територією місії в пошуках недогризків. Вранці, коли сонячні промені зігрівали землю, ці звірки вилазили зі своїх нірок, щоб чимсь поживитися.

— Згоден, що для початку експерименту цілком підійде й муха. Проте це всього лише комаха, а не ссавець, тож на її прикладі не можна зробити однозначних висновків, — сказав дослідник. — Комахи за біологічною класифікацією стоять надто далеко від вищих тварин, до яких належать і люди. А ось це звірятко допоможе нам знайти відповіді на багато запитань. Принаймні, я дуже на це сподіваюся. — Він узяв мишу за хвіст і витяг із коробки.

Оскар хотів було запитати в батька, чи так уже необхідно це робити, але Гумбольдт уже поклав маленького гризуна у контейнер із зеленими піщинками.

Рух маленьких кришталиків одразу зупинився. Вони застигли на місці, ніби чогось чекаючи. Миша принюхалася, пробігла до протилежної стінки контейнера і звелася на задні лапки. Та вилізти було неможливо. Крихітні кігтики ковзали гладенькою сталевою стінкою, не в змозі за щось зачепитися. Наступної миті миша опинилася зовсім близько від одного із зелених кришталиків. Той підстрибнув, уп’явся в її шерсть і зник з очей. Миша зупинилася, ніби прислухаючись до якихось нових відчуттів. І одразу на неї накинулися всі кришталики, що були в контейнері. Якась мить — і вони також зникли без сліду.

Миша невдоволено обтрусилася, поворушила вусами, пискнула й раптом упала на спину. Її маленьке тільце витягнулося, лапки нерухомо стирчали догори.

Оскар відвернувся. Він не дуже любив мишей. У Берліні ці тваринки були його лютими ворогами, через те що регулярно знищували харчі в убогій комірчині хлопця. Та навіть найогиднішій із мишей він не побажав би такої страшної долі.

Маленьке тільце гризуна знову здригнулося, ніби крізь нього пропустили струм. Лапки засмикалися, вуса заворушилися.

Оскар хотів було погладити бідолашну жертву, але Гумбольдт різко відкинув його руку.

— Ні в якому разі не роби цього!

Миша поволі поверталася до життя. Вона перекотилася на черевце, підвелась на лапки й здивовано озирнулася. Всі четверо експериментаторів підсунулися ближче, щоб спостерігати за найменшими змінами, що відбувалися з твариною.

Вона і справді якось змінилася, та Оскар усе ще не міг зрозуміти, в чому тут справа. Її шерсть була такого ж самого рудувато-бурого кольору, ніс і лапки залишилися рожевими. І все ж таки це була зовсім інша миша. Але чому? Хлопець придивився й раптом зрозумів. Очі!

Вони зробилися зеленими. Набули яскравого смарагдово-зеленого кольору, який у напівтемряві здавався майже чорним.

Він хотів було сказати про це Гумбольдту, аж раптом миша високо підстрибнула й вискочила з контейнера. Приземлившись на всі чотири лапки, вона блискавично промчала в куток кімнати й шаснула під ліжко.

— Ловіть її, мерщій! — Гумбольдт схопив порожній контейнер і кинувся до ліжка. — Ні в якому разі не можна дати їй утекти. Шарлотто, Елізо, заходьте з іншого боку й женіть її до мене. А ти стій отут, Оскаре!

Учотирьох вони ганяли по кімнаті перетворену мишу, марно намагаючись її спіймати. Миша поводилася цілком непередбачувано, зовсім не так, як її родичі. Замість того, щоб панічно метатися, миша обирала для себе якесь не зручне для ловів місце й сиділа там, спостерігаючи, як метушаться навколо неї люди.

І лише тоді, коли Гумбольдт заліз під ліжко і спробував ухопити мишу за хвіст рукою в рукавичці, вона відреагувала. При цьому тварина діяла абсолютно холоднокровно. Перестрибнувши через простягнуту руку вчсного, вона пробігла повз Елізу й посунула просто на Вілму. Пташка хотіла було дзьобнути зухвалого гризуна, та раптом боязко позадкувала.

Тут і люди зрозуміли, куди прямує миша.

— Двері! — гукнув Гумбольдт. — Вона хоче проскочити у шпарину під дверима. Шарлотто, мерщій!

Та миша виявилася спритнішою. Поки Шарлотта бігала за рушником, щоб закрити шпарину, маленький гризун уже проскочив на вулицю. У шпарині майнув лише його довгий хвостик.

— Дідько! — Гумбольдт навкарачки підповз до дверей, відчинив їх — і спантеличено закляк.

Перед ним стояв панотець. Між його великим і вказівним пальцями нерухомо висіла миша, яка щойно втекла від дослідників. А за спиною священика юрмилася вся місіонерська громада — чоловіки та жінки із закам’янілими від ледь стримуваного гніву обличчями.