Скляне прокляття - Томас Тімайєр

нового телескопа великої потужності. Теллем же ні за яких обставин не могли про неї знати, якщо, звісно, вони не вміли створювати найсучасніші астрономічні прилади. Що ж, ходімо далі… — Учений указав смолоскипом у бік загадкових дверей у глибині зали. За ними мандрівники побачили гвинтові сходи, що були вирубані в суцільній скелі й вели кудись нагору. Нахиливши голову, Гумбольдт почав підійматися. Решта мандрівників поспішила слідом.

Здавалося, цей підйом триватиме цілу вічність. Аж ось нагорі зажевріло денне світло, й незабаром дослідники досягли своєї мети — невеликого круглого майданчика, до якого й вели ці сходи. Оскар аж замружився від яскравого світла й величезного простору, що відкривався згори. Вони стояли на верхівці тієї високої круглої башти, яку бачили ще здалеку, зі скелі.

Юнак обережно наблизився до краю майданчика. Біли його ніг лежало покинуте місто. Його було видно, як на долоні. Від цього видовища просто перехоплювало подих. Чудернацькі глиняні споруди здавалися звідси дитячими іграшками, численні вулички та провулки перетиналися й переплутувалися, нагадуючи тенета величезного павука, і врешті сходилися на головній площі в центрі міста. В самому серці цього павутиння височіла дивна куполоподібна споруда з чотирма баштами на кутах і широкими сходами, що вели до центрального входу.

Мабуть, це й був саме той храм, щодо якого Рихард Беллхайм залишив так багато записів у своєму щоденнику. Та всі вони були або наполовину зашифровані, або містили непевні натяки, які без автора просто неможлиио зрозуміти. Що ж розташовується там усередині?

Це запитання вже давно непокоїло Оскара. Він хотів було запитати про це Гумбольдта, коли раптом помітив якийсь невиразний рух біля храмової стіни. Він навіть примружився й труснув головою, щоб пересвідчитися, що це йому не мариться. Адже ще хвилину тому там нікого не було! Що за дивина?

Юнак торкнув плече Гумбольдта.

— Батьку! Здається, ти казав, що люди давно покинули це місто?

— Саме так. А в чому справа?

Замість відповіді Оскар показав рукою вниз.

33

Йатиме, наче заворожена, не могла зрушити з місця й дивилася вгору, на верхівку Зоряної вежі. Там стояв білий чоловік із її сну. І він був не сам. Поряд із ним дівчинка побачила юнака, майже підлітка, з такою само білою шкірою, і двох жінок. Обличчя першої було блідим, як повний Місяць, а друга майже така ж темношкіра, як сама Йатиме.

Дівчинка здригнулася, згадавши свій сон про летючу тварину з величезним черевом і широкими крилами, і боязко озирнулася. Як ці четверо опинилися тут. І чи не ховається десь поблизу той звір, що доправив їх сюди?

Цієї миті юнак схвильовано обернувся до білого чоловіка й указав рукою просто на неї. Прибульці її помітили!

Йатиме коротко свиснула, й вони із Джабо сховалися в тіні між руїнами.

Оскар поспіхом спустився вниз зовнішніми сходами й за хвилину вже стояв біля самого підніжжя вежі — приблизно там, де бачив темношкіру дівчинку років одинадцяти чи дванадцяти. Вона була вдягнена у квітчасту спідницю. Голова запнута строкатою хусткою. На ногах — шкіряні сандалі. За плечима дівчинка несла в’язанку хмизу. Оскар це добре бачив. І собаку він також устиг роздивитися — маленька тваринка, котра була не дуже схожою на охоронця, а тим паче, на бійця.

А тепер обох наче корова язиком злизала.

— Тут! — гукнув він угору до своїх. — Вони стояли тут! Повсюди залишилися їхні сліди. У дівчинки була в руках палиця, а супроводжував її худющий собака. Ще й кульгавий. Це добре помітно за відбитками лап на піску.

За кілька хвилин Гумбольдт і обидві жінки спустилися вниз, до Оскара. Вчений раз у раз озирався, ніби хотів знову побачити дитину, яка була схожою на звичайну догонську дівчинку.

— Дивна річ, — промовив він. — Я був цілком упевнений, що догони уникають цього плато. І Беллхайм у своєму щоденнику підкреслює, що вони наклали табу на Заборонне місто.

— Точніше, він пише про те, що раніше траплялися випадки, коли люди, які підіймалися сюди, жорстоко страждали, — уточнила Шарлотта. — Тому старійшини суворо заборонили будь-кому відвідувати місто й узагалі плато.

— А що це за випадки? — запитав Оскар.

Гумбольдт лише похитав головою.

— Не знаю. Але ми прийшли сюди саме для того, щоб це з’ясувати.

— Не схоже, щоб ця дівчинка зважала на якісь там заборони, — зауважила Шарлотта.

— Вона ще тут, — стиха промовила Еліза. — Я її відчуваю. Вона сховалася й стежить за кожним нашим рухом.

— Нам слід поводитися абсолютно спокійно, — сказав Гумбольдт. — Якщо вона переконається, що ми не маємо ворожих намірів, то скоро вийде. Я чомусь упевнений, що вона прибігла сюди потай від батьків. — Він схрестив руки на грудях. — А поки що ходімо разом он до того храму. Мені ще треба з’ясувати для себе кілька важливих питань. І Беллхайм згадував про це місце.

Разом вони пройшли повз усохлий садок і опинилися біля підніжжя широких сходів. Звідси споруда храму мала ще величніший вигляд. Високу будівлю, зведену з червонуватої глини, увінчував купол у вигляді напівсфери з отвором у верхній частині. Крізь цей отвір до храму проникало сонячне світло. Вікон або якихось інших прорізів у стінах не було. Крізь відчинені ворота мандрівники зазирнули всередину. Там розташовувалася зала — величезна й зовсім порожня. Ані колон, ані статуй, ані будь-яких інших прикрас. Жодних деталей, що могли б якось натякнути на те, задля чого зведено цю грандіозну споруду і яким богам у ній поклонялися. Там, куди потрапляло світло, височів якийсь дуже великий і масивний предмет, міцно замурований у глиняну підлогу. Узвишшя, на якому він стояв, мерехтіло трав’янисто-зеленими іскрами й було оперізане кільцем iз чорного обсидіану і золота, яке за багато століть не втратило свого сонячного блиску. Що це було? Вівтар чи якийсь дивний