Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Останні слова вразили Оскара. Він згадав про свою руку, яку поранив під час сутички з Беллхаймом.

— І як же нам тепер бути? — запитав він, ледь стримуючись, щоб остаточно не запанікувати.

— Перш за все — обережність, і ще раз обережність, — Гумбольдт скинув із плеча сумку, зняв із пояса шпагу й поклав поряд із собою. — Камінчик, що здатний перетворити родючий край на пустелю, може накоїти ще більшого лиха. — Він відкрив сумку, вийняв звідти кілька невеликих металевих контейнерів із герметичними кришками, шпатель і пінцет. Усе це він розклав на розстеленому носовичку.

Оскар не розумів, навіщо батько це робить. Йому хотілося одного — якнайшвидше забратися звідси. І храм, і все це покинуте місто, що було збудоване невідомим народом, подіяли на нього дуже дивно. Еліза й Шарлотта теж нервували.

Зберігати спокій удавалося лише Гумбольдту. Прихопивши з собою ціпок, він підвівся.

— Чекайте тут, я скоро повернуся.

Із цими словами він ступив усередину храму. Можливо, це була всього якась зорова омана, проте Оскару раптом здалося, що зелений моноліт злегка запульсував. Світло під склепінням храму зробилося яскравішим.

Гумбольдт зробив іще крок і зупинився. Тепер він стояв уже за півтора метри від порогу. Закинувши вгору голову, вчений прислухався.

— Що там? — гукнула Шарлотта. — Ти щось чуєш?

— Не знаю. Це схоже на уривок якоїсь мелодії. Або на брязкіт келихів.

Еліза швидко глянула на Оскара. Юнак мовчки кивнув.

— Виходь звідти, мерщій! — стривожилася Шарлотта. — З каменем щось відбувається.

— Не лише з каменем. З усім храмом, — відповів Гумбольдт. — Я його чую. Він розмовляє зі мною.

Цієї миті підлога споруди злегка задвигтіла. Учений опустив очі. Місце, де він стояв, тепер нагадувало воду, на якій вітер здійняв хвилі. Гумбольдт відступив на крок, але за цей час його ноги встигли загрузнути в зеленкуватий пісок аж по литки. Оскар схопив батька за сорочку, рвонув до себе й витяг із небезпечної зони.

Коли вчений знову опинився на сонці, його супутники з жахом утупилися в Гумбольдтові чоботи. Їхня цупка шкіряна поверхня була всіяна крихітними гострими піщинками, які тихенько видзвонювали й при цьому метушливо пересувалися. Здавалося, що Гумбольдт наступив у мурашник, де була безліч яскраво-зелених мурах. Деякі з піщинок уже почали вгризатися у шкіру. Помітивши це, вчений блискавично стягнув із себе взуття й відкинув якомога далі від себе.

Всі продовжували зачаровано дивитися на його чоботи, їхня поверхня дивно зблякла й ніби вицвіла, та загалом із ними майже нічого не відбувалося, тож за кілька хвилин мандрівники наважилися підійти ближче.

Гумбольдт узяв палицю, настромив на неї чобіт і підніс до очей. На ньому повсюди було видно сотні крихітних отворів — товста воляча шкіра перетворилася буквально на решето. Але й від гострих піщинок не залишилося й сліду.

Оскар відступив. Йому здавалося, що земля під ним гойдається. Куди б він не глянув, скрізь йому ввижалися живі кришталики. Серце несамовито калатало, горло стискало.

— Тікати… Треба мерщій тікати, — пробурмотів він.

— Заспокойся, мій хлопчику. Ці кристали просто зникають.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Можеш сам подивитися. Жодних слідів не залишилося. І на чоботях їх більше немає. Схоже на те, що ці створіння бояться сонячного світла. Або ж здатні існувати лише на певній відстані від зеленого моноліту. Ми, врешті, маємо зрозуміти, що воно таке.

Оскар глибоко зітхнув і запитав:

— Це предмет чи жива істота?

— Поки що не знаю, — Гумбольдт оглянув чоботи, переконався, що всі кристали справді зникли, і знову взув їх на ноги. Халяви нагадували тонке мереживо, проте викидати їх було ще рано. Вчений зробив кілька кроків, пересвідчився, що підошви цілі, й скомандував:

— Оскаре, бери контейнер і ходімо до храму.

— Що ти хочеш робити? Невже ми повертаємося?

— У тому-то й справа. Це конче необхідно. Я маю взяти проби для більш ретельного вивчення, без твоєї допомоги мені не обійтися. Не панікуй — тобі не доведеться навіть заходити всередину.

Оскар завагався. Йому знадобився певний час, щоб опанувати свій страх, та розчарувати батька він не міг. Зараз надто багато залежало від Гумбольдта й від нього самого. А що коли їм удасться знайти протиотруту до дії смарагдово-зеленого лиха, що дрімало у храмі?

Прихопивши один із контейнерів, юнак рушив за вченим. Біля храмових воріт Гумбольдт витяг із піхов шпагу й занурив кінчик клинка в пісок біля порогу. Піщинки одразу ж заворушилися й задзвеніли. Декілька зелених кришталиків, що прилипли до металу, марно намагалися просвердлити блискуче лезо. Гумбольдт витяг шпагу з піску, підніс ближче до очей і почав роздивлятися.

— Чудово, — нарешті, промовив він. — Вони нічого не можуть зробити з металом. Я так і думав. Оскаре, подай-но сюди контейнер!

Юнак відгвинтив кришку й простягнув батькові металеву посудину. Гумбольдт витяг із кишені ніж і скинув зелені піщинки з кінчика шпаги в контейнер. Оскар миттю накрив його кришкою і міцно загвинтив. Із контейнера одразу ж почувся скрегіт, шурхіт і дивний легкий брязкіт.

Гумбольдт перевірив, чи добре тримається кришка, і кивнув:

— Можемо повертатися.

Дорогою назад він промовив, потираючи руки:

— А тепер ми можемо трохи поекспериментувати з цими кристалами. Нічого вони нам не зроблять!

Коли Оскар розплющив очі, сонце вже піднялося над дахами місіонерського селища. Він лежав у своєму ліжку, вітерець із вікна ворушив москітну сітку над ним. Квадрат сонячного