Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— Чи можу я поцікавитися, чим ви тут займаєтеся, панове? — Панотець стояв так само нерухомо і згори дивився на вченого.

Гумбольдт зніяковіло прокашлявся і став на рівні ноги. Потім він обтрусив свої штани й промовив:

— Даруйте, я саме… Я саме полював.

— Полювали на мишу? — Священик підніс до нього гризуна. — Може, це вона?

Тварина висіла спокійно, навіть не пручалася. Оскар бачив, як виблискують її крихітні зелені очиці-намистинки.

Гумбольдт кивнув.

— Так, це вона, хай їй грець. Я впізнав її за чорною плямочкою за вухом, — він якось неприродно засміявся. — Як добре, що ви її спіймали. Чи можу я отримати свою тварину назад?

— І що ви далі з нею робитимете?

— Е-е… — Вчений розгубився. Він не чекав, що від нього вимагатимуть пояснень, і промимрив перше, що спало на думку: — Ми… ми підозрюємо, що ця миша поцупила сережку моєї племінниці.

— Невже? — глузливо сказав панотець. — І ви гадаєте, що я повірю в цю недолугу брехню? Ви ж усе це щойно вигадали!

— І зовсім ні! — енергійно втрутилася Шарлотта. — Це серги моєї матері, й вони для мене дуже дорогі.

Священик підніс мишу до самого свого обличчя, ніби хотів зазирнути їй в очі. Раптом він роззявив рота, поклав туди мишу й ковтнув.

Потім із насолодою закрив очі й облизав губи.

Мандрівники остовпіли від жаху. Коли очільник місії знову обернувся до них, у його очах зблискували зеленкуваті вогники.

— Ви припустилися невиправної помилки, не дослухавшись до моїх застережень, — проскреготів він дивним голосом. — Вам не слід було втручатися у справи, які вас не обходять. Мені дуже шкода, проте я більше не в змозі надавати вам свою гостинність. — На його обличчі з’явилася холодна відчужена усмішка.

Місіонери наблизилися до них. Тільки тепер Оскар побачив, що їхні очі мають зеленкуватий відблиск.

Гумбольдт миттєво захлопнув двері.

— Мерщій! Нам треба тікати. Вікно у ванній кімнаті…

— Але ж… Що станеться з ченцями-місіонерами?

— Забудь про них. Вони більше не люди.

— Не люди? — Шарлотта не розуміла. — А хто ж вони тоді?

— Силіцієві істоти — такі ж самі, як Рихард Беллхайм і ця бідолашна миша.

— Що? Як це може бути? Вони ж так радо прийняли нас і надали допомогу в скрутну хвилину.

— Це для того, щоб принагідно перетворити нас на таких самих скляних бовдурів, — Гумбольдту ледве вдавалося втримувати двері, на які ззовні сипалися важкі удари місіонерів. — Можливо, їх інфікував сам Беллхайм, а може, це сталося набагато раніше, проте зараз це вже неважливо. Нам треба якнайшвидше тікати звідси! Двері знову струснулися. — Не можна гаяти часу — вони, здається, не жартують!

Шарлотта й Еліза, прихопивши рюкзаки та Вілму, побігли до ванної кімнати. Оскар усе ще не міг зрушити з місця.

— Чого ж ти чекаєш, синку? Біжи до свого мула, сідай верхи й тікай у напрямку до гір. Тільки там ми, можливо, відірвемося від переслідувачів.

— Без води, без крихти хліба! Та це ж божевілля.

— Ми не маємо вибору. Хапай свій рюкзак — і гайда! Я відчуваю, що вже не можу більше тримати ці бісові двері… — Від нового удару ззовні клямка затріщала, а верхня частина дверей розлетілася на тріски.

Оскар схопив рюкзак і кинувся до ванної кімнати. Жінки вже вилізли крізь вузеньке віконце й із нетерпінням чекали на нього.

— Давай рюкзак! — крикнула Шарлотта. — Де Гумбольдт?

— Зараз прийде. Біжіть до стайні й сідлайте мулів. Зустрінемося там.

— А ти?

— Я дочекаюся батька.

Шарлотта й Еліза побігли, намагаючись триматися попід стінами хатинок. Оскар обережно визирнув із-за рогу будинку. Перед вхідними дверима вже зібрався чималий натовп — десь із двадцятеро ченців, які спільними зусиллями намагалися зламати двері. Мабуть, вони не помітили, як жінки втекли. Залишалось тільки молитися, щоб так тривало якомога довше.

Стайні розташовувалися метрів за сто від будинків, одразу за церквою.

— Це я в усьому винна, — бідкалася на бігу Еліза. — Я настільки зраділа, що нас тут так добре прийняли, що абсолютно втратила пильність…

Шарлотта добре розуміла, що має на увазі Еліза. З нею відбулося майже те ж саме. Надто щедра гостинність панотця, незрозуміла байдужість решти членів місіонерської громади — лише тепер вона розуміла, що всі ці ознаки слід було сприймати як тривожні застереження. Аби лиш тепер не було вже запізно!

Нахиливши нижче голову, щоб ніхто не бачив її обличчя, дівчина помчала далі й раптом спантеличено зупинилася, помітивши невеликий отвір у віконній шибці на тильному боці місіонерської школи. Раніше вона б не тернула на це уваги, але тепер, коли дівчині загрожувала смертельна небезпека, її почуття надзвичайно загострилися.

— Що сталося? — озирнулася Еліза.

— Дивись! — Шарлотта підійшла ближче до вікна.

У склі зяяла діра з оплавленими краями. Такі ж само отвори вона бачила у скляних дверцятах шафи в домі Рихарда Беллхайма. Шарлотта обережно провела пальцем уздовж шибки.

— Вони живляться силіцієм… — прошепотіла вона. Якби ще потрібні були якісь докази, то ось вони, перед нами! Гумбольдт, безперечно, має рацію. Геть усю місію заражено.

Іще кілька десятків метрів — і обидві добігли до стайні.

Двері було відчинено. Жінки почули, як усередині хтось вовтузиться. Еліза приклала палець до вуст і підкралася ближче. Широкоплечий конюх грів воду в металевому відрі.

— Що ж нам тепер робити? — прошепотіла Шарлотта.

Еліза довго придивлялася й, нарешті, щось помітила.