Це просто доля - Софія Вітерець
Це таки був замок. Усвідомлення цього прийшло майже одразу. Та й як інакше, коли план будівлі явно скопіювали з нашого замку. Або ж навпаки. Але ну що я буду за королева, якщо не свято віритиму у перший варіант? Правильно, погана. А не таку репутацію намагалася завоювати у своїх підданих. Не даремно ж я терпіла Алісінку Пебройс та Алісію Кроувел стільки довгих годин.
Але ще мені їх у своїх думках не вистачало. Обійдуться. Краще помізкувати, куди ж я таки потрапила, чому та скільки часу ще точно доведеться тут пожити. Хоча на перших два питання у мене відповідь вже є. Я ж бо королева Ендорану, королівства, яке хочуть захопити кейнторіанці. А який найпростіший спосіб зробити це? Звісно, що змусити віддати владу підісланій особі та ще й добровільно.
Якби ж вони зачекали й я встигла вибратися звідси сама. А то Даріс у такому стані або знищить весь Кейнторіан, або віддасть все, що має і не має навіть не роздумуючи. Вчасно ж вони все це задумали. Проте хай тільки хоч якось зашкодять моїй крихітці. Тоді я все спопелю самісінька, без нічиєї допомоги. Вони ще побачать хто така Даяна Мортей. Жаль правда, що зараз магічний резерв на нулі, але коли він буде повним… Ох, начувайтеся.
– Ми прийшли,– охоронець вказав мені на потрібні двері й подав сигнал двом іншим, що стояли по їх обидва боки. Ті відчинили важкі металеві двері з точнісінько таким розписом як на тих, що у нашій їдальні. Цікаво-цікаво…
Я пройшла досередини, гордо тримаючи голову та намагаючись сяк-так тримати рівну поставу. Все-таки подорож не минула без пригод або ж то так позначається вагітність, бо майже постійно здається, що мене знудить. Але я своєї слабкості нікому не покажу.
– Даяно? Що ти тут робиш?– здивовано промовила жінка у бездоганній оксамитовій сукні до підлоги.
А я ж немов застигла посеред кімнати, не відводячи погляду від неї. Невже це та сама Дарісова колишня? За описом Розалії все майже слово в слово. Вона ще тоді так захопилася, описуючи її, але ці слова сестрички: «образ високої брюнетки з великими блакитними очима, довгими віями, акуратним носиком, пухлими губками, тонкою шиєю, виразною ключицею, великими, кхм…. Ну ти зрозуміла. А ще вона дуже струнка, з довжелезними ножищами. Я б сказала, ідеал чоловіків…». Вони були абсолютною правдою до найменших дрібниць. Але що тоді вона забула тут? Дарісу сказала ж, що повертається до Ендорану. Чи ми і є на його території?
– Я наказав привезти. Ти ж казала, що тобі самотньо. От і буде цікава компанія. У вас же стільки спільного…– в очах кремезного чоловіка, якого я до цього не помічала, зблиснув лютий вогник, що миттю став крихтою тепла, як тільки його погляд спинився на животі дружини.
– Мейтоне, але…
– А що таке? Хіба не ти завжди хотіла повернутися в Ендоран? От тобі й сюрприз – незабаром він буде нашим, а в цьому нам допоможе наша чарівна гостя, правда?
– І як же?– люб’язно поцікавилася я, збираючись виграти поки хоча б у битві поглядами.
– А тобі, шановна королево, нічого й не потрібно робити. Просто гуляй хоч по всьому острову, веселися в компанії моєї любої дружини Нейри і не хвилюйся ні про що. Для вас обох це надто шкідливо,– сказав тепер вже мій найбільший ворог те, чого я боялася. Вони знають!– До речі, навіть не думай тікати. Чув у тебе зараз сил замало, але навіть коли відновляться – не зможеш. Літати ж ще не навчилася, так?
– Я на фінальному етапі взагалі-то.
– Угу, так-так,– вдавано замислився Мейтон Лентійський – король найбільшого королівства після Ендорану.– Шановна, я прекрасно знаю, що ти не навіть не намагалася опанувати цим мистецтвом. Хоча про якісь там невдалі спроби мені розповідали… Але не важливо. У будь-якому разі ні вплав, ні за допомогою літання втекти з острова не зможеш – антимагічні щити й численні пастки завадять.
– Та й не збиралася,– буркнула я правду. Навіть якщо все набагато простіше, все одно мені не дасть цього зробити природа, а тутешні мешканці точно не допоможуть. Неофіційно наші народи ворогують уже дууже давно.
– А ти розумніша, ніж я думав,– надто сумнівний комплімент, як на мене.
– А я думала, що у вашому королівстві є власні архітектори й що ви не викрадатимете наші дизайни, але що є то є.
– Це ви викрали наші дизайни!– визвірився Мейтон.
– Та що тут такого? Заспокойтесь королю. Вам теж потрібен спокій, а точніше Нейрі,– поглянула я на його дружину, підморгнувши.
– Так Мейтоне, годі вже на сьогодні розмов. Давайте пообідаємо спокійно,– нарешті відійшла від здивування Нейра.
– Добре, кохана. Ще одне Даяні скажу і на цьому все,– гнів немов від нього відступив.– Вибачай за кімнату, розуміємо, що вам двом потрібні нормальні умови. За кілька годин все буде, а поки після обіду складеш компанію моїй дружині. Впевнений, вам буде про що поговорити.
Я лише кивнула. Не хотілося заговорити, щоб випадково не знудило на цього королика. І підозрювала, що справа буде далеко не у вагітності. Мене просто бісив новий вимушений сусід.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно