Це просто доля - Софія Вітерець
– А ви вчасно. Якраз збиралися починати скромне святкування. Звісно, потрібно було б накрити розкішні столи, але часу було небагато, тож чим багаті тим і раді,– зустріла нас усміхнена літня жінка. Від неї аж віяло теплом та турботою, тож ми навіть не помітили, як опинилися у їдальні.
Вона крутилася поміж десятком людей, серед яких були й ми з Дарісом та постійно щось підносила, подавала, припрошувала щось скуштувати. Нагадувала мені мою бабусю, якої вже багато років не було з нами. Та сама лагідна посмішка, що не сходила з обличчя, рум’яні щоки, коротке сиве волосся, що повсякчас норовило вибратися з-під картатої хустки і така ж сама непосидючість попри поважний вік. Вона взагалі була немов копією моєї бабусі, тільки та покинула нас значно молодшою.
– Не соромся, красуне, їж-їж. Вам двом потрібно багато сил. Попереду ще важкий день,– часто спинялася вона біля мене та підкладала щось у тарілку.
А я чомусь раділа її присутності. Справді, неначе змогла ще хоч на кілька хвилин побути з улюбленою бабусею – такою ж самою непосидою у молодості, як і я. Тому мені завжди здавалося, що саме вона мене розуміє як ніхто інший.
Чомусь раптом згадалися останні слова бабусі: «Не опирайся долі, вона часто підносить незбагненні, але такі приємні сюрпризи». Вона завжди мала рацію. Хоча це й може бути тому, що Ейнар передбачення свій дар успадкував саме від неї, хтозна.
Даріс же нічого не їв, задумливо свердлячи поглядом чомусь досі порожню тарілку. А на столі ж було стільки смакоти, що не помітила, як почала хапати все й одразу, а опам’яталася вже тоді, коли запихала гриби, заїдаючи бісквітним тортом. От тобі й на… Треба ж було так захопитися…
– Даяно! Даяно! З тобою все в порядку?!– вже напевно вкотре струсонув мене Даріс, коли я нарешті отямилася.
– А…Що?– роззирнулася довкола, але не побачила нікого, окрім чоловіка. Я сиділа на запилюженій лавці у закинутій кімнаті й не могла повірити власним очам, а точніше тому, ким була та літня жіночка.– Бабусю?!
– Казав же тобі, тут можуть бути привиди. Не вір тому, що бачиш. Якщо відчуваєш, що хоч найменша частка може бути неправдою, то це не більше, ніж звичайнісіньке видіння.
– Але ж бабуся… Я її бачила… Вона була такою бадьорою та веселою, як завжди хотіла нагодувати своїми смачнючими стравами... Чому це лише видіння?– звідкись взялася волога на щоках і я не одразу зрозуміла, що плачу.
Даріс ніжно обійняв мене, заспокоюючи та даючи те тепло, відчуття рідної душі, яких так бракувало.
І тут нас двох накрило нове видіння. Інакше й бути не могло, адже замок сяяв так, наче в ньому буяло життя, а не він просто слугував прихистком випадковим перехожим та відданим ендорцям, що поколіннями жили в його стінах.
Навколо горіли новорічні гірлянди, а гості у різнобарвних костюмах піднімали келихи, відраховуючи останні цифри. Десять. Дев’ять. Вісім. Сім. Шість. П’ять. Чотири. Три. Два. Один.
– З Новим Роком,– залунало звідусюди, а коли звуки стихли, десь із верхньої кімнати залунав плач немовляти.
Гості загомоніли між собою, створюючи неймовірний гамір, але його перервав швидкий тупіт.
– У мене є блатик,– голосно вигукнув хлопчик, років шести та продовжував це промовляти, пританцьовуючи.
З його уст не сходила посмішка, але навіть я здалеку помітила в погляді краплю журби. Що ж засмутило маленького принца?
– Значить так і є, виживе лише молодший,– почула я голос зовсім поруч.
Хотілося підійти й сказати, що це за дурницю вони мелють. Хіба таке можливо? Хлопчики явно будуть нерозлийвода й матимуть щасливе життя, а тут якийсь блазень (у буквальному сенсі, адже це був його костюм) пророкує те, що може зіпсувати все.
– Заспокойся. Це правда,– прошепотів Даріс, а я не могла повірити його словам.– Цей хлопчик – мій двоюрідний чи який там прадідусь і він був першим, хто побачив це пророцтво.
– Але ж це надто жорстоко. Він ще такий крихітний,– не стрималася я, знову даючи волю сльозам.
– Тому мої предки й покинули цей замок – він приносив нам лише біду. А похмурість самої будівлі переносилася і у наші життя. Тож розумієш, що тут не можна залишатися надовго. Потрібно забиратися. Ще одне пророцтво покаже майбутнє і краще нам його не бачити.
– А як же кейнторіанець?
Даріс завмер і поглянув на мене. В його очах було стільки болю, що він немов роздирав мене зсередини. Невже Даріс бачить майбутнє?
Минула хвилина, дві, а він навіть не поворухнувся. Лише сльози порушували загальну тишу, ледь чутно крапаючи на підлогу. І я була абсолютно невпевнена чи то вони не мої. Надто емоційною була останнім часом, особливо в цьому замку. Видіння про бабусю й Дарісового предка зрушили ту стіну, що так довго зводила перед собою. Вона була моїм щитом, який так легко розбила чиста магія, що витала довкола.
– Потрібно негайно починати ритуал,– нарешті розвис Даріс й потягнув мене до виходу.– Це й була пастка. І навіть не твоє викрадення, а приманка нас сюди. Вони прекрасно знали, на що здатен цей замок.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно