Злодійка, яка смикнула лихо за косички - Майкл МакКланг

коли мляві приставання не справили враження, вони перейшли на дошкульні вигуки і свист. Тільки щоб добитися реакції. Вони затихнули позаду, коли я звернула з Шовкової вулиці в безіменний вузенький провулок, де знаходилася халупа Корбіна. Вздовж всієї вулички розташувалися вузькі, дво- і триповерхові, дерев’яні будинки. Деякі просили пензля, більшість аж просилися, щоб їх знесли. Майже всі вони були збудовані надто близько до себе. Декілька будинків знаходилися так близько один від одного, що між ними було не протиснутися навіть боком. Вистачило б невеличкого вогню і сильного вітру, щоб все пішло з димом.

Наближаючись до хати Корбіна, я почула завивання, і хриплий старечий голос, що гнівно верещав.

-- Заткнися! Стули пельку, шавко! Заткнися! Бодай тебе Горм взяв!

Звук, як щось крихке жбурнули в щось менш крихке. Розпачливе завивання не вщухало. Я чула, як вовки виють один до одного серед вкритих снігом пагорбів, сумно і самотньо. Це завивання було зовсім не таке. Це було справжнє горе виражене вголос, інші собаки в районі почали підхоплювати його, й інші голоси, захриплі та сварливі через перебитий сон, криками почали виявляти невдоволення на кількох різних мовах. Грюкнули двері. Я перейшла на повільний біг. Для таких людей, як я, випадковий збіг обставин не існує. Постійна готовність до найгіршого допомагає уникнути, щоб тебе лупнули зненацька, а в моєму світі завжди знайдуться кулаки готові віддухопелити когось необачного.

Спочатку я побачила старого. Того, що згадував намарно ім‘я Горма. Хоча інакше його й не згадаєш, як не крути, а Горм мертвий. Від старого було видно тільки сіру пляму засмальцьованої нічної сорочки й худорляві, волосаті ноги з вузлуватими колінами. Він розмахував чимось, як на кийок – надто довгим, як на дрючок – недостатньо товстим. . Старий стояв спиною до мене; тож я не бачила кого він там лупцював. Тоді я підійшла і побачила, що це Кістка. Старий пердун раз за разом опускав свою палицю на лопатоподібну голову пса. Пес продовжував завивати, проте відмовлявся відступити. Позад Кістки лежало щось мокре і безформне.

Розум сприймає зображення маленькими обривками, й інколи вони спочатку не мають сенсу. Мені здалося, що пес охороняв купу сміття. Я побачила червоний колір, і зрозуміла, що це кров, зрозуміла по її кількості на бруківці, що хтось помер паскудною смертю. Але всі ці шматки інформації не склалися в цілу картину відразу. Спочатку з‘явилася тільки інстинктивна лють на старого, що бив пса.

Коли він замахнувся, я вихопила палицю йому з руки й затиснула нею його горлянку. Він пронизливо закричав, почав душитися, спробував схопити палицю. Я відтягнула старого на кілька кроків назад, повернула його і притиснула чоботом кістляву спину, однією рукою відпустивши палицю. Він лежав на бруківці й кашляв. Мені здалося, що скоро він не встане, тож я пішла поглянути на пса. Оскільки удари по черепу принаймні тимчасово припинилося, Кістка перевів свою увагу на криваву груду. Він нюхав щось, що здалося мені рукою. Коли вона плюхнулася на землю, я побачила, що на ній бракує трьох пальців. Відрізаних акуратно, біля останньої фаланги. З власної ініціативи, мої очі піднялися до обличчя трупа.

Це був Корбін. Він лежав звалений в неприродній позі, десь за пів десятка кроків від свого порога. Кістка знов розпочав своє розпачливе завивання. Де-не-де відчинилися віконниці. Обережно з‘явилися голови, побачили кров і немов за помахом чарівної палички знов зникли. В мене все заціпеніло. Я повернулася до старого.

-- Ти побачив труп на вулиці й усе до чого додумався, це побити пса, який потурбував твій сон? – Я так міцно стиснула палицю, що сухожилля руки затріщали на знак протесту. Він промимрив щось незрозуміле і почав відсуватися від мене на спині, нагадуючи помісь ящірки й краба. Його пожовтілі очі витріщилися на мене. Як усі забіяки, в душі він був боягузом. Дивно, як він взагалі набрався хоробрості, щоб побити Кістку. Під смугастою шкірою у песика біля сорока кілограмів м‘язів, а морда відображає злісний звірячий характер.

Я дозволила йому накивати п‘ятами у його напівзруйнований будинок на другому боці вулиці, а Кістці дозволила завивати далі. Я нічого не могла вдіяти з ними. Що ж до Корбіна, то я не плакала за ним. Кістка добре справлявся за нас обох. Я присіла поряд з ним, зауважила, що досі тримаю палицю, яка придавала старому мужності. Жбурнула нею в його вхідні двері.

Я прикинула, що маю принаймні кілька хвилин, а можливо значно більше, перш ніж прибудуть ті, хто в Люсернісі вважається силами правопорядку. Коли вони з‘являться, я хотіла бути далеко.

Розділ 4

Не так сталося, як гадалося.

Коли в Люсернісі вночі когось підріжуть, труп зникає десь перед світанком, перш ніж почнуть ставити неприємні запитання. Ніхто нічого не бачить. Ніхто не хоче встрявати. Не в такому районі, в якому жив Корбін. Принаймні, переважно це так.

Я уважно поглянула, що вони з ним зробили. Можливо, мені спало на думку, що колись захочу відтворити все якомога докладніше. Можливо, мені просто хотілося знати з чим маю справу. Не знаю. Але коли я підійшла, щоб оцінити рани, між мною і Корбіном став Кістка.

-- Тепер запізно. Де ти був, коли це трапилося? – До мене дійшло, що це дійсно добре запитання. Я простягнула до нього руку, пробурмотіла якусь заспокійливу дурницю. Кістка принюхався. Думаю, він впізнав мене, бо з його очей зник отой вбивчий погляд. Але він не дозволяв мені рухати те, що залишилося від його господаря. Я вдовольнилася тим, що акуратно перевернула Корбіна на спину. Що викликало в Кістки глухе гарчання.

Ран було без ліку. Хтось добряче попрацював над ним ножем.

Скидалося на те, що деякі з них були контрольованими, докладними. Як відсутні пальці. Решта виглядала так, наче Корбін вплутався з кимось у жорстоку, п‘яну бійку. Порізи на руках, на обличчі. Діри в сорочці свідчили, що його штрикнули з пів десятка разів, два чи три з них, залежно від того, як глибоко вони увійшли, могли спричинити негайну смерть. Якби я могла роздягнути його, я б довідалася більше, але так