Віщі сестри - Террі Пратчетт

Він прагнув помсти. Він прагнув вирватися з цього замку, що раптом став жахливою пасткою, прагнув знайти свого сина. Але понад усе — і це справді лякало його — він прагнув просто негайно отримати таріль зі свіжими тушкованими нирками. 

Сирий світанок укрив пейзаж, затопив бастіони замку Ланкр, атакував донжон і врешті-решт увірвався до замку через освітлювальний отвір у стелі. 

Герцог Шельметь похмуро споглядав ліс, де з гілок ще дзюрчала вода. Ліс був таки чималий. Загалом, він нічого не мав проти дерев, але коли їх одразу стільки, це пригнічує.[6] Йому ніяк не доходили руки їх перерахувати. 

— Ну звісно, радосте моя. 

Тим, хто вперше його зустрічав, герцог видавався якимось видом ящірки — напевно, з тих, що мешкають на вулканічних островах, роблять один порух на день і мають рудиментарне третє око, а рештою двома кліпають не рідше, ніж раз на місяць. Сам же він вважав себе цивілізованою людиною, якій більше пасували б не надто висока вологість і яскраве сонце в добре продуманому кліматі. 

З іншого ж боку, неуважно роздумував він, буття дерева має свої переваги. Наприклад (він був у цьому цілком упевнений), вони не мають вух. І, схоже, навчилися обходитися без священної церемонії шлюбу. Дуб-самець — треба б уточнити термін — так ось, дуб-самець просто витрушує з себе пилок, і все, що далі треба — це щоб вітер заніс майбутні жолуді (чи на дубах ростуть яблука? Та ні, звичайно, жолуді) в якесь інше місце… 

— Так, моє золотце, — вимовив він. 

Воістину, дерева непогано прилаштувалися на світі. Герцог Шельметь зиркнув на складену з колод стелю замку. Самозакохані виродки… 

— Звичайно, люба. 

— Що? — спитала герцогиня. 

Герцог завагався, відчайдушно намагаючись відтворити власний монолог за останні п’ять хвилин. Там було щось про те, що він був лише наполовину людиною, і… недостатньо заполегливим[7], чи що? А ще він був упевнений, що йшлося про надмірну холоднечу в покоях. Так, і вона колись теж говорила про це. Отже, ці мерзенні деревиняки послужать для цілого дня корисної праці. 

— Сьогодні накажу зрубати кілька штук і занести прямо в покої, ластівко моя, — заявив він. 

Леді Шельметь на мить втратила дар мови — подія, варта червоної позначки в календарі. Це була тілиста і яскрава жінка, яка при першій зустрічі справляла на вас враження галеона під усіма вітрилами. Враження підсилювалося її, на жаль, безкомпромісною впевненістю в тому, що їй пасує червоний оксамит. Втім, ця деталь лише чудово відтіняла колір її обличчя. 

Герцог нерідко замислювався над прихильністю долі, яка послала йому такий шлюб. Якби не вічний двигун амбіцій герцогині, він так і лишився б пересічним місцевим князьком, що не мав би інших справ, крім полювання, застіль та вправлянь у droit de seigneur[8]. А от тепер він був лише за крок від трону — і влади над усім, що зараз споглядав. 

Щоправда, наразі він споглядав самі лише дерева. 

Він зітхнув. 

— Зрубати що? — крижаним тоном спитала леді Шельметь. 

— Та ці дерева, — пояснив герцог. 

— І як же дерева пов’язані з нашою проблемою? 

— Ну… їх так багато… — палко промовив герцог. 

— Не змінюй тему! 

— Вибач, солоденька. 

— Я питала про те, чому тобі вистачило дурості дозволити їм утекти! Я казала тобі, що той слуга був надто відданий Веренцу. Таким людям не можна довіряти. 

— Авжеж, кохана. 

— Ти, звісно ж, не подумав, що за ними можна було б надіслати погоню? 

— Я відправив Бенцена, люба. І пару гвардійців. 

— Он як… 

Герцогиня замовкла. Бенцен, капітан особистої охорони герцога, був убивцею не гіршим за мангуста-психопата. Вона й сама б обрала саме його. Тимчасова неможливість пошпетити чоловіка роздратувала її, але розгубленість тривала недовго. 

— Йому не довелося б вирушати в дорогу за такої погоди, як би ти був одразу послухав мене. Але ж ні! 

— Що «ні»? 

Герцог позіхнув. Це була довга ніч. Спершу — гроза небачених масштабів, потім — уся та катавасія з кинджалами… 

Вище вже вказано, що герцог Шельметь був лише за крок від трону. Все мало скидатися на те, що крок цей зробив сам король Веренц, коли спіткнувся на останній, найвищій сходинці спуску до Великої зали, покотився вниз і, всупереч усілякій теорії ймовірності, напоровся на власний кинджал. 

Королівський лікар в своєму висновку вказав, що смерть монарха настала з природних причин. Перед цим до лікаря зазирнув Бенцен і пояснив, що однією з природних причин падіння зі сходів з кинджалом у спині може бути надто довгий язик. 

Власне, подібну хворобу встигли підхопити й кілька охоронців короля, які виявилися трохи надто твердолобими, аби усвідомити всю цю науку. Замком просто-таки прокотилася міні-епідемія. 

Герцог здригнувся. Минулої ночі сталася ціла низка подій, настільки ж моторошних, наскільки й незрозумілих. 

Він спробував запевнити себе, що неприємності лишилися позаду, а він тепер має королівство. Не дуже велике, населене здебільшого деревами — але це було справжнє королівство, про що свідчила королівська корона. 

Якщо її вдасться знайти. 

Архітектор, що збудував Ланкрський замок на голій скелі, чимало чув про замок Ґорменгаст, але не мав відповідного бюджету. 

Втім, він зробив усе, що міг, вдаючись до веж за знижкою, бастіонів з акційних розпродажів, аукціонних ґорґулій та підземель з оптової бази. Результат був майже справжнім замком — хіба що йому не завадили б нормальний фундамент та такий вид вапняку, що не потік би за першого ж дощу. 

Замок висів на моторошній висоті над пінними водами річки Ланкр, що проглядалися на глибині тисячі футів. Час від часу в річку падали уламки замкової стіни. 

Хоча сам замок був невеликим, там були сотні місць, придатних, аби заховати корону. 

Герцогиня рушила геть в пошуках нової жертви для своїх доскіпувань, полишивши лорда Шельметя сумно споглядати ландшафт. Почався дощ. 

Саме в цей час на замкову браму звалилися громоподібні удари. Це неабияк стурбувало брамового служника, який грав у карткового «Вбогого пана Цибулю» із кухарем та блазнем біля теплої печі. 

Він загарчав і підвівся. 

— От вам і стукіт без сцени[9], — сказав він. 

— Без чого? — здивувався блазень. 

— Без сцени, дурню. 

Блазень стурбовано поглянув на нього. 

— Без сцени? — з підозрою спитав він. — Це щось із дзену, так? 

Коли брамовий служник з наріканнями видерся назовні й рушив у напрямку своєї будки при брамі, кухар докинув у банк іще один фартинг і гостро поглянув на блазня понад картами. 

— Що таке дзен? — спитав він. 

Блазень розкладав свої карти під брязкіт дзвіночків на одязі. Не замислюючись, він відповів: 

— Ну, це така підсекта хапонської філософської системи вічного обертання Сумтін; вони уславлені аскетизмом і володіють даром незворушності та цілісності, що досягається через медитацію і спеціальну техніку дихання; а одним із найцікавіших аспектів їхнього вчення є традиція ставити безглузді запитання з метою розширення свідомості. 

— Розширення куди? — ще підозріліше спитав кухар. Його вже й так дістав цей день. Коли він доправляв сніданок до Великої зали, то ніяк не міг позбутися відчуття, ніби щось намагається вирвати в нього з рук візочок з тарілками. І, ніби цього було мало, цей герцог відправив його по… Він здригнувся: вівсянку! І варене яйце зі щілинкою для стоку білка! Ні, для такого кухар був застарий. Не