Віщі сестри - Террі Пратчетт
Ватажок вищирився до Бабуні, яка у відповідь і оком не змигнула.
— Твоє селюцьке чаклування — для дурнів, о матір ночі. Я можу вкласти тебе на місці.
— То вклади, — порадила Бабуня, дивлячись на щось за плечем воїна. — Якщо того хоче твоє серце, бий щосили.
Чоловік здійняв меча. З неба знову вдарила блискавка, влучивши в брилу за кілька ярдів від них і сповнивши повітря димом та запахом горілого кремнію.
— Промазала, — сплюнув він. Бабуня побачила, як напружилися його готові завдати удару м’язи.
Та наступної ж миті його обличчя спотворила гримаса надзвичайного подиву. Він відкинув голову і роззявив рота, ніби ось-ось мав дійти якогось неймовірного відкриття. Меч випав з його руки й увіткнувся вістрям у торф. Потому воїн зітхнув, повільно осів і згорнувся біля ніг Бабуні.
Вона злегка копнула його носаком.
— Схоже, ти й гадки не мав, на що я розраховувала, — пробурмотіла вона. — «Матір ночі», теж мені!
Солдат, що намагався був погамувати командира, нажахано подивився на скривавлений кинджал у власній руці й позадкував.
— Я н-н-не м-міг доп-пустити… Він н-не мав… Це… Це непра… — пробелькотів він.
— Ти тутешній, юначе? — спитала Бабуня.
Він упав на коліна.
— Безумний Вовк, пані, — пояснив він, озирнувшись на тіло командира. — Тепер мене вб’ють! — заволав він.
— Але ти зробив те, що вважав правильним, — сказала Бабуня.
— Я не для цього пішов у солдати. Не щоб убивати направо й наліво.
— Так отож. Тепер я б на твоєму місці подалася в моряки. Причому якнайшвидше. Власне, просто цієї миті. Тікай, чоловіче. Тікай до моря, поверхня якого не лишає слідів. І ти, запевняю, проживеш довге й успішне життя… — вона на мить спинилася. — Принаймні довше, ніж якщо стовбичитимеш тут.
Він зірвався з колін, кинув на відьму погляд, змішаний із вдячності та жаху, і стрімголов рвонув у туман.
— А тепер ми, можливо, нарешті дізнаємося, що все це було, — сказала Бабуня, обертаючись до третього солдата.
Чи то пак, до місця, де він був.
Звідкись долинув далекий тупіт кінських копит по торфу — й усе стихло.
Тітуня Оґґ зробила кілька кульгавих кроків.
— Можу зловити. Що скажеш? — спитала вона.
Бабуня заперечно похитала головою. Вона всілася на скелю і подивилася на маля в своїх руках. Це був хлопчик, не старший за два роки, і геть голісінький під простирадлом, у яке його загорнули. Вона несвідомо почала колисати його, неуважно дивлячись у нікуди. Тітуня Оґґ оглянула два трупи з таким виглядом, що ставало ясно: якою б не була їхня подальша доля, її це не спантеличить.
— Мабуть, розбійники, — тремтячим голосом припустила Маґрат.
Тітуня похитала головою.
— Дивна річ, — сказала вона. — Обоє носили ось такі однакові знаки. Два ведмеді на чорно-золотому полі. Хто-небудь знає, що воно таке?
— Це герб короля Веренца, — сказала Маґрат.
— Що за один? — поцікавилася Бабуня Дощевіск.
— Він править цією країною, — пояснила Маґрат.
— А, тобто він королює, — сказала Бабуня таким тоном, ніби справа була не варта й ламаного шеляга.
— Солдати, що ріжуть один одного. Це матиме підозрілий вигляд, — сказала Тітуня Оґґ. — Маґрат, оглянь-но карету.
Наймолодша відьма порилася в салоні й вилізла назовні з якимось мішечком. Вона розв’язала його, й об торф глухо вдарився якийсь предмет.
Буря перекотилася на інший бік гір, і водянистий місяць вкривав мокре вересове поле тонким шаром світляної кашки. Ця ж кашка вкривала осяйним ореолом і предмет, який, поза всяким сумнівом, був короною — і то короною когось справді високовельможного.
— Це корона, — промовила Маґрат. — На ній кругом усі ці шпичаки.
— От маєш, — сказала Бабуня.
Дитя муркотіло уві сні. Бабуня Дощевіск не шанувала тих, хто полюбляє дивитися в майбутнє — але зараз відчувала себе так, ніби майбутнє вдивляється в неї.
І вираз його обличчя їй аж ніяк не сподобався.
А король Веренц дивився в минуле, і його огортало дуже схоже відчуття.
— Ти мене бачиш? — спитав він.
— Аякже. І дуже добре, — підтвердив новоприбулий.
Веренц спохмурнів.
Схоже, привидам доводилося витрачати значно більше розумової енергії, ніж живим; майже сорок років він прожив, вдаючись до спроб подумати не частіше разу-двох на день, а тепер мусив практикувати це чи не постійно.
— А, — здогадався він. — То ти теж привид.
— Влучне спостереження.
— Це все голова, яку ти носиш під пахвою, — самовдоволено пояснив Веренц. — Вона підвела до ключового здогаду.
— Це створює тобі незручності? Коли так, я можу приставити її на місце, — з готовністю відреагував старий привид. Він простягнув вільну руку. — Радий знайомству. Я — Домінік Шампот, король Ланкру.
— Веренц. Аналогічно, — новий привид окинув поглядом риси старого і додав. — На жаль, не пригадую вашого портрету в Старій галереї…
— О, її збудували вже після мене, — байдуже змахнув рукою Шампот.
— То скільки ж ви тут перебуваєте?
Шампот почухав носа на своїй голові.
— Десь із тисячу років, — спогорда мовив він. — Враховуючи термін життя.
— Тисячу років!
— Власне, я все це і збудував. Тільки-но завершив оздоблення, як мій небіж відтяв мені голову уві сні. Не можу й передати, як я тоді засмутився.
— Але… Тисяча років… — слабко прошелестів Веренц.
Шампот узяв його під руку.
— Не все так кепсько, — довірливо сказав він, ведучи безвільного короля через замковий двір. — Багато в чому бути привидом краще, ніж бути живим.
— Це має бути збіса дивне «багато що»! — вибухнув Веренц. — Мені подобалося жити!
Шампот підбадьорливо всміхнувся.
— Скоро звикнеш, — пообіцяв він.
— Не хочу я звикати!
— У тебе потужне морфогенне поле, — сказав Шампот. — Я в цьому тямлю. Я це досліджую. Дуже потужне, я б навіть сказав.
— Що це ще за штука?
— Розумієш, я ніколи не знався як слід на словах, — повідомив Шампот. — Мені завжди видавалося легшим кому-небудь чим-небудь зацідити. Але, наскільки я розумію, в нашому становищі усе впирається в питання, наскільки повно ти жив. Я маю на увазі, за життя. Це називається наче… — він завагався, — тваринною тягою до життя. Еге ж, саме так: тваринною тягою. Що більше її ти мав за життя, тим більшою мірою лишаєшся собою, навіть ставши привидом. А ти за життя, здається, жив на всі сто.
Мимоволі Веренц відчув себе дещо втішеним.
— Я намагався не сидіти без діла, — сказав він.
Вони пройшли крізь стіну до спорожнілого зараз Великого залу; вигляд зсунутих докупи столів пробудив у короля безумовний рефлекс.
— А коли нам подадуть сніданок? — поцікавився він.
Обличчя на Шампотовій голові набуло здивованого вигляду.
— Ніколи, — сказав старий привид. — Ми ж привиди.
— Але я хочу їсти!
— Нічого подібного. Це просто твоя уява.
З кухонь долинув брязкіт. Кухарі вже не спали і, з огляду на відсутність будь-яких інструкцій, готували стандартний сніданок із боги знають коли затвердженого меню. З темної арки, що вела до кухонь, заструменіли знайомі аромати.
Веренц принюхався.
— Сосиски, — замріяно промовив він. — Бекон. Яєчня. Копчена риба, — він зиркнув на Шампота і прошепотів: — Кров’янка…
— У тебе ж навіть шлунку немає, — слушно зауважив старий привид. — Це все тобі тільки здається. Ти думаєш, що хочеш їсти.
— Я думаю, що голодний як вовк!
— Так, але ж ти навіть не зможеш нічого торкнутися, — терпляче пояснював Шампот. — Нічогісінько!
Веренц опустився на лаву — обережно, щоб не проплисти крізь неї — і сперся чолом на долоні. Йому доводилося чувати, що смерть —