Віщі сестри - Террі Пратчетт
Бабуня відчувала, що їхній новий знайомий користується якоюсь магією — але не того сорту, до якого звикла вона сама.
Це був Вітолерів голос. Звичайною зміною інтонацій він змінював те, про що говорив.
«Тільки погляньте на цих двох, — сказала вона собі, — одразу пір’ячко порозпускали, що ті куріпки». Бабуня спинила власну руку, що вже намірилася пригладити волосся, традиційно скручене в твердий, як залізо, жмуток, і багатозначно кашлянула.
— Ми хотіли б поговорити з вами, пане Вітолер, — сказала Бабуня, вказуючи на акторів, які розбирали декорації, намагаючись якнайдалі обходити відьму. — Приватно, — змовницьки прошепотіла вона.
— Любі пані, жодних проблем! — вигукнув той. — Наразі мої апартаменти розташовані в он тій чудовій криниці для поїння тяглових тварин.
Відьми роззирнулися. Нарешті Маґрат ризикнула:
— Ви маєте на увазі шинок?
У Великій залі Ланкрського замку було холодно й гуляли протяги, а новий камергер мав старі проблеми з нетриманням сечі. Безжальний погляд леді Шельметь доводив його ледь не до судом.
— О, так, — говорив він. — Їх у нас тут чимало. Повно.
— І селяни нічого з цим не роблять? — спитала герцогиня.
Камергер кліпнув.
— Даруйте? — сказав він.
— Вони їх терплять?
— Так, звичайно, — життєрадісно підтвердив камергер. — Вважається доброю прикметою, якщо у вашому селі оселяється відьма. Так, дуже доброю.
— Чому?
Камергер завагався. Востаннє він звертався до відьми через певні проблеми з кишківником, що перетворили його туалет на щоденну камеру тортур; баночка мазі, приготованої відьмою, зробила його світ дещо кращим.
— Вони допомагають, якщо життя йде під відкіс, — сказав він.
— Там, де я виросла, відьомство не дозволене, — жорстко сказала герцогиня. — І ми не вводитимемо тут іншої практики. Підготуй список їхніх адрес.
— Адрес, ваша світлосте?
— Місць проживання. Гадаю, збирачі податків знають, де їх шукати?
— Мабуть, — проскиглив камергер.
Герцогиня подалася вперед на своєму троні.
— Сподіваюся, — сказала вона, — податки вони хоч би платять?
— Не зовсім, моя пані… — промимрив камергер.
Запала тиша.
— Продовжуй, чоловіче, — нарешті заохотив герцог.
— Ну, я б сказав, що швидше не платять, аніж платять… Нам ніколи не спадало на думку, що… І, розумієте, покійний король… Гм… Словом, не платять.
Герцог поклав долоню на руку дружини.
— Все ясно, — холодно сказав він. — Гаразд. Можеш іти.
Камергер поквапливо, з полегшенням, вклонився й поспішно, якось по-краб’ячому, забрався геть.
— Просто чудово! — вигукнула герцогиня.
— Еге ж.
— Оце так твої родичі правили королівством? Та ти просто мусив убити свого кузена. Це воістину було необхідним для блага еволюції, — заявила герцогиня. — Слабкі не заслуговують на виживання.
Герцога пройняв дріж. Вона постійно нагадувала йому про те, що сталося. Не те щоб він мав щось особливе проти вбивств, особливо коли здійснювали їх за його наказом інші люди, а він лише спостерігав. Але власноручне вбивство родича вже сиділо йому в горлі… тобто, подумки виправився герцог, у печінках.
— Саме так, — видушив він. — Між тим, у цих краях, схоже, чимало відьом, і нелегко буде відшукати серед них саме тих трьох, що були на тому пагорбі.
— Всі відьми варті одного фіналу.
— Звичайно.
— Візьми свою долю у власні руки.
— Так, кохана.
Власна доля у власних руках. Він умів брати свою долю у власні руки. Заплющивши очі, він щоразу так і бачив тіло, що скочується сходами… А це ще що? З темного закутка кімнати до Шельметя долинуло ледь чутне дихання, чимось подібне до шипіння змії. Але він був абсолютно впевнений, що вони тут самі. Доля в руках! Сьогодні він уже намагався змити з цих рук кров. Якщо крові на руках не буде, твердив він собі, то можна буде вважати, що нічого не сталося. Він тер і тер, тер і тер, доки не закричав.
В громадських закладах Бабуня почувалася незручно. Вона сиділа виструнчившись, як стоїть солдат у строю, за склянкою портвейну з лимоном, ніби то був її щит проти спокус цього світу.
Тітуня Оґґ, навпаки, з ентузіазмом вливала в себе вже третю склянку, і, як кисло подумала Бабуня, це цілком могло скінчитися традиційним для Тітуні танцем на столі, з демонстрацією спіднього та виспівуванням «Не намахаєш тільки їжачка»[11].
Стіл було всипано мідяками. Вітолер та його дружина сиділи одне навпроти одного й рахували. Це було щось на кшталт перегонів.
Бабуня спостерігала, як пані Вітолер вихоплює фартинги з-під чоловікових пальців. Це була інтелігентного вигляду дама, яка, схоже, ставилася до свого чоловіка так, як вівчарка ставиться до свого улюбленого ягняти в отарі. Складнощі матримоніальних взаємин були знайомі Бабуні лише на віддалі, десь так, як астрономові лише здалеку знайома поверхня далекої планети. Але в неї склалося враження, що дружина пана Вітолера повинна бути дуже специфічною жінкою з бездонними запасами терпіння та організаційних талантів — і дуже спритними пальчиками.
— Пані Вітолер, — нарешті сказала вона. — Чи дозволите ви мені поцікавитися, наскільки плідним виявився ваш союз?
Подружжя нерозуміюче дивилося на неї.
— Вона має на увазі… — почала Тітуня Оґґ.
— Та я розумію, — спокійно відповіла пані Вітолер. — Ні. Хоча колись у нас була дочка.
Над столом ніби нависла невеличка хмарка. Кілька секунд пан Вітолер мав вигляд людини звичайного розміру і набагато старшої. Він незрячим поглядом дивився на купку монет перед собою.
— Розумієте, тут є одна дитина, — сказала Бабуня, вказуючи на немовля на руках у тітуні Оґґ. — І їй потрібен дім.
Вітолери перевели погляди на немовля. Потім пан Вітолер зітхнув.
— Наше життя — не для дітей, — промовив він. — Весь час у мандрах. Щодня в новому місті. І жодної можливості отримати освіту. А в наш час це, кажуть, дуже важливо.
Але погляду від дитини він не відводив.
— А чому йому потрібен дім? — поцікавилася пані Вітолер.
— Бо свого він не має, — пояснила Бабуня. — Принаймні такого, де його прийняли б.
Знову запала тиша. Потому пані Вітолер сказала:
— А ви просите нас подбати про нього, бо доводитеся йому…
— Хрещеними, — швидко сказала Тітуня Оґґ.
Бабуня була приголомшена. Вона б до такого нізащо не додумалася б.
Вітолер відсутньо пересипав з долоні в долоню монетки. Його дружина потяглася через стіл і торкнулася його руки; відбувся безмовний діалог. Бабуня відвела погляд. З роками вона стала видатним експертом у читанні виразів облич, але іноді воліла цим умінням не користуватися.
— На жаль, з грошима тяжко… — почав пан Вітолер.
— Зробимо полегше, — твердо відповіла його дружина.
— Так. Гадаю, ми зможемо. І будемо щасливі подбати про нього.
Бабуня кивнула і сягнула в найпотаємніші глибини складок її мантії. Попорпавшись, вона витягла шкіряного мішечка і висипала його вміст на стіл. На столі з’явилася купка срібла, в яку замішалися навіть кілька крихітних золотих монет.
— Це допоможе подбати про… — вона затнулася, — підгузники й тому подібне. Одяг, іграшки, все таке.
— Причому разів сто поспіль, — пробелькотів пан Вітолер. — Чому ви не згадали про все це одразу?!
— Люди, яких можна купити, зазвичай нічого не коштують.
— Але ж ви нічогісінько про нас не знаєте! — вигукнула пані Вітолер.
— Та невже? — холоднокровно сказала Бабуня. — Звичайно, нам хотілося б час від часу отримувати звістки про те, як йому ведеться. Ви могли б писати нам листи чи щось таке. Але — поставтеся