Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Пива? Пуншу? Настоянки? Може, вина? – я покликала на допомогу «дурнюню Руту», яка все розуміє буквально.
– Вина. Найсолодшого. І найміцнішого.
– Є з гномської винокурні Валгса.
– Кажуть, що в Боровиковому епідемія холери була, – примружився злодій, – хтозна, раптом ти мене отруїти хочеш? Винокурні ж там, правда?
– Припини кокетувати. Хотіла б – отруїла. І пропонувати нічого не стала б.
– А ти небезпечна, – він розтягнув губи в єхидній посмішці. – Мені подобаються такі. Навіть уявляю, що такі гарячі штучки витворяють, скажімо, на сіннику.
– Дешево, Красунчику. Не поведуся. Минулого разу ти казав протилежне. Запам'ятай: я терпіти не можу людей-флюгерів.
– Флюгерів? – він підійняв праву брову. – Це як?
– А так: сьогодні в них одне на думці, а завтра – інше. Вино принесу, а клинці будеш підбивати до продажних дівок! І приготуй півтора срібняки. Хтозна, замовити – замовиш, а потім змиєшся!
Цього разу він заіржав як той жеребець. Я не стала чекати відповіді, розвернулася і пішла до Ліма. Повернулася з невеликим пузатим глечиком і чаркою. Красунчик із лукавим прищуром дивився на мене з-під чубчика смоляного волосся. Між пальців він крутив дві срібні монети. Я поставила перед ним глечик із чаркою і простягнула тацю.
– Гроші.
Красунчик поклав монети й дістав ще дві.
– Решти не треба. А це – компенсація, за заподіяну шкоду в диліжансі, – вищирився він.
Я не з тих панянок, які почнуть відмовлятися і червоніти зі словами: «Що ви, не треба». Тож, забрала свої дві монети й сховала у кишеню спідниці.
– А решту?
Красунчик мало не похлинувся вином.
– Яку «решту»?
– Таку. Те, що ти з дружками з мене поцупив. Ви ж тітці їжу з мого кошика пропонували, так? І як угода, вдало пройшла? – тепер зубоскалила я.
– Слухай, як там тебе?
– Неважливо. Ти – злодій. І я не збираюся з тобою знайомитися. Допив? – я кивнула на глечик. – Звільняй місце. Нагадую: сьогодні собачі бої, багато народу, а ти цілий стіл займаєш.
Батя має рацію, я буваю грубіянкою. Але злість у мені зараз не те що вирувала, а кипіла. Це скільки нахабства треба мати, щоб так поводитися.
– І запам'ятай на майбутнє...
Його обличчя різко спотворилося від гніву, він схопив мене за зап'ястя залізною хваткою.
– Це ти, дівко, запам'ятай на майбутнє: бійся шерехів у ночі. Хтозна, якщо ти зустрінешся на шляху, жаліти я тебе точно не стану.
Його губи кривилися від злості, а очі метали блискавки. Я ні на мить не виявила свого страху. Зібравши всю волю в кулак, виплюнула:
– Ти – мерзенний розбійник. Злодій, який вдає благородного бандита. У ці ігри грай зі своїми дружками. А до мене не потикайся!
– А то що?
– Побачиш.
З-під кофтинки висунувся медальйон, Красунчик інстинктивно схопився за нього і одразу відсмикнув руку – на долоні красувався опік у формі краплі.
– Він таки зачарований?! Ти відьма?
Я гмикнула.
– Відьма. Бійся і тремти. – А йдучи від його столика, кинула: – І тримай свої загребущі руки якнайдалі від мене!
Я вибігла на заднє подвір’я і притулилася до стіни. Боги, ну хто мене за язик смикав? Свята Аргіно, відведи від мене біду! Замість того щоб мовчки подати вино бандиту, я полізла у пляшку. І що тепер? Так, насамперед оговтатись і подумати: що я можу змінити в цій ситуації? Здається, вже нічого. Стоп! Нічого чи здається, що нічого? Треба було не вимикати «дурнюню Руту». Вихід? – Напевно, є. Я можу увімкнути її, покліпати оченятами й звалити на те, що ми, жінки, дуже мінливі особи. Мить тому було одне на думці, а зараз – геть інше. Але щось усередині підказувало, що у випадку з Красунчиком це не спрацює. Зап'ястя, яке він стиснув своїм лапищем, досі нило. Не знаю, наскільки реально він погрожував, але поки що немає сенсу боятися. Чи є?
Якщо його подільник має намір відібрати в тітки таверну, то й Красунчик, скоріше за все, не зупиниться ні перед чим. Мене просто вб'ють. Піти у поліцію? І що? У мене немає жодних доказів. Чула голос, але не бачила, хто говорить. Мене відразу відправлять у притулок шалих. Ні, рано звертатися до поліцейських. Які ще є варіанти? Розповісти Альгу з друзями? Вони мене самі потягнуть у відділок. З ким краще порадитися? З тіткою? Ні. На її плечах і так усе тримається. До того ж вона під чарами цього придурка. З батьком? Він мене відправить у Глоск. Ех, як шкода, що бабусі більше немає! Тільки вона могла б мені зараз щось слушне порадити. Стоп! Потрібно знайти ельфа! Якщо він знав мою бабусю, то, можливо, зможе мені допомогти. Як-то кажуть – дружба не іржавіє. Завтра ж відправлю магоптаха Скріраніелю! Сподіваюся, що він у Ситові.
За роздумами мене застала Кхибра. Вона вийшла з-за рогу таверни в темно-коричневих штанах і такій самій сорочці. На плечі накинутий плащ із каптуром. У такому одязі дуже легко злитися з натовпом.
– Ось ти де, а я в залі тебе шукаю! – весело защебетала тролиця й стала як вкопана, глянувши на мене. – Що сталося, Руто? Тільки не кажи, що упир ожив, тобто, його знову підійняли...