Американські боги - Ніл Гейман
— І що, там є якісь піраміди? — містечко було на відстані п’ятиста миль, майже пряма дорога на південь.
— Ну, про таке я не чула. Вони називають те місце Малим Єгиптом, бо тако років сто — сто п’ятдесят тому всюди був голод. Не вродило. А от там недороду не було. Тому всі туди їхали купити їсти. Як оце про Біблію співали, пророк Йосип і його різнокольоровий чудоплащ. Летимо в Єгипет, тра-ля-ля...
— То що б ви зробили на моєму місці, щоб туди дістатися?
— Доїхала б машиною.
— Моя машина здохла за кілька кілометрів звідси. То був такий шмат лайна, вибачте на слові.
— Ге. Ага. Так мій зять називає такі машини — «ге». Він перепродує машини. Завжди дзвонить мені і каже: «Метті, я оце тут продав ще одненьке ге». Слухай, та він може зацікавитися твоєю тачкою. На металобрухт. Чи запчастини.
— Вона мого шефа. Мушу йому дзвонити, аби він її забрав, — Тінь сам дивувався тому, як гладенько в нього виходило брехати. Зненацька йому прийшла ідея: — А ваш зять, він живе десь тут?
— В Маскоді. Це десять хвилин на південь. Одразу за річкою. А що?
— В нього часом не знайдеться одненького «ге», яке він зможе продати мені за п’ять-шість сотень?
— Шановний, — солоденько усміхнулась пані з-за прилавка, — на всьому отому його дворі з машинами не знайдеш такої, яка коштуватиме більше п’ятиста баксів, і то якщо налити ще повний бак бензини. Тільки не кажи йому, що я тобі це сказала.
— Ви могли б йому зателефонувати?
— Вже на дроті, — вона набрала телефонний номер. — Серденько? Це Метті. Ану під’їдь до мене. В мене тут добродій, хоче купити машину.
Серед «шматків лайна» Тінь обрав собі «Шеві Нова» 1983 року випуску, який обійшовся йому в чотириста п’ятдесят доларів із повним баком. Машина мала майже чверть мільйона миль пробігу, а в салоні пахло бурбоном, тютюном і, сильніше, чимось схожим на банани. Під шарами снігу і бруду не видно було навіть її кольору. Але з усіх транспортних засобів у дворі зятя Метті вона єдина виглядала здатною подолати п’ятсот миль.
Тінь заплатив готівкою, і зять Метті не спитав ані імені покупця, ані номеру його соціального страхування — власне, він не поцікавився нічим, окрім грошей.
Тінь поїхав на захід, тоді на південь. У нього в кишені було п’ятсот п’ятдесят доларів і він намагався триматись подалі від шосе федерального значення. «Шмат лайна» мав радіоприймач, але нічого не трапилося, коли Тінь спробував його увімкнути. Придорожній знак сповістив, що він покинув Вісконсин і тепер в Іллінойсі. Тінь минув кар’єр, яким у тьмяному світлі зимового дня танцювали спалахи блакитних дугових розрядів.
Він зупинився пообідати «У матусі» при дорозі, забігайлівку саме збиралися зачинити на пообідню перерву, їжа була непогана.
Перед кожнісіньким населеним пунктом, який він проминав, окрім стандартного знаку про те, що він в’їжджає у Наше Містечко (населення 720 душ), висів додатковий знак. Додатковий знак повідомляв, що місцева команда бігунів прибігла третьою на юніорському змаганні штату в забігу на сто метрів, чи що тут батьківщина півфіналістки жіночого турніру з боротьби у категорії до 16 років.
Він усе більше клював носом і з кожною хвилиною почувався все більш виснаженим. Тінь проїхав на червоне світло, і з ним ледь не зіткнулася жінка на Доджі. Щойно виїхав з містечка, збочив на доріжку на узбіччі, яку залишив по собі трактор, і запаркувався поруч із полем, яке щетинилось стернею. По стерні в рядочок повільно йшла зграйка тлустих чорних індичок. Індички нагадували похоронну процесію. Тінь заглушив мотор, розлігся на задньому сидінні і заснув.
Темрява. Він відчував, що падає: наче провалюється у глибоченну нору, на кшталт тієї, в яку звалилась Аліса. Сто років він падав у темряву. Він падав повз обличчя, які виринали з темряви, і кожне з них вислизало, перш ніж він встигав торкнутись його...
Раптово, без жодного сповільнення, він вже не падав. Тепер він був у печері, і тепер він був не сам. Він бачив знайомі очі: великі, чорні і вологі. Очі кліпнули.
Так. Він під землею. Він пам’ятав це місце. Запах мокрої бичачої шкури. Спалахи вогню танцювали на вологих стінах печери, освітлювали бичачу голову і людське тіло зі шкірою кольору випаленої цегли.
— Люди, ви можете дати мені спокій? — роздратовано спитав Тінь. — Я просто хочу поспати.
Бізоночоловік поволі кивнув. Його губи не рухались, але голос у Тіні в голові звучав чітко:
— Куди ти прямуєш, Тіне?
— У Кайро.
— Чому?
— А куди мені ще йти? Саме туди наказав мені податися Середа. Я пив його мед, — логіка, на якій тримався сон Тіні, підказувала, що це незаперечний аргумент: він тричі пив мед Середи, він скріпив угоду з ним, хіба був у нього інший вибір?
Бізоноголовий простяг руку до вогню і перемішав вуглинки і палаюче гілля так, що посипались іскри.
— Насувається буря.
Тепер його жменя була повна попелу, який він розтер по своїх безволосих грудях, так, що залишилися чорні смуги.
— Угу, саме так ви всі мені говорите. Можна в тебе щось спитати?
Запала тиша. На шерстистого лоба сіла муха. Бізоноголовий відігнав її і сказав:
— Питай.
— Це правда? Всі ці люди і справді боги? Це все так... — він замовк на мить, щоб підшукати слово, — неправдоподібно.
Слово не найвдаліше передавало те, що він хотів сказати, але було найкращим з усіх, що спали йому на думку.
— Що таке боги? — запитав бізоноголовий.
— Я не знаю.
Почувся глухий, монотонний стукіт. Тінь чекав, поки господар печери скаже ще щось: пояснить, що таке боги, пояснить весь той заплутаний кошмар, у який останнім часом перетворилося його життя. Він змерз. Вогонь згас.
Тук-тук-тук.
Тінь розплющив очі, і, ще сонний, підвівся на сидінні. Він замерзав, небо за дверима машини було глибокого ясно-пурпурового кольору: кольору, що відділяє сутінки від темряви.
Тук-тук.
Голос:
— Ей, чоловіче.
Тінь повернув голову. Біля машини хтось стояв, але він не міг розрізнити нічого, крім темного силуету на тлі неба. Він простягнув руку і опустив бічне скло на кілька