Американські боги - Ніл Гейман
З-за густих хмар визирнув місяць. Він висів над самим обрієм — скоро зайде. Але світла було достатньо, щоб роззирнутися.
Виявляється, вони щойно вибралися з чорного металевого вагона, що був причеплений до довгого товарного поїзда. Поїзд стояв на покинутій тупиковій гілці в якомусь лісі. Вервечка вагонів продовжувалась скільки було видно і зникала десь серед дерев. Звісно, це був потяг. Можна було здогадатися.
Тінь повернувся до своєї мертвої дружини:
— І все-таки, чорт забирай, як ти мене тут знайшла?
Вона повільно хитнула головою, втішена його питанням.
— Ти світиш мені в темряві світу, ніби маяк. Було нескладно. А тепер ти маєш іти. Іди. Іди так далеко і так швидко, як тільки зможеш. В тебе все буде добре, якщо ти не користуватимешся кредитками.
— Куди мені йти?
Вона відкинула скуйовджене волосся з лоба.
— Дорога в отому напрямку. Роби те, що зможеш. Вкради машину, якщо зможеш. І йди на південь.
— Мила... — він на мить завагався, — ти розумієш, що відбувається? Хто всі ці люди, яких ти перебила?
— Ага. Думаю, так.
— Я перед тобою в боргу. Мене б досі тримали там, якби не ти. І не думаю, що вони планували для мене світле майбутнє.
— Ні. Думаю, ні.
Вони відійшли від порожніх вантажних вагонів. Тінь думав про ті, інші, потяги без вікон, які бачив, ті, що милю за милею самотою мчали крізь ніч з розміреним перестуком. Він стиснув долоню довкола срібного долара зі Свободою в кишені, і пригадав Опівнічну Зорю, погляд, яким яким вона вивчала його у місячному світлі. Ти запитав у неї, чого вона хоче? Питати у мертвих — іноді наймудріша річ. Іноді вони відповідають.
— Лоро... Чого ти хочеш?
— Ти справді хочеш знати?
— Скажи мені. Будь ласка.
Лора подивилась на нього мертвими синіми очима:
— Я хочу знову мати життя. Не це мізерне напівіснування. Я хочу жити справжнім живим життям. Хочу знову відчувати, як б’ється моє серце. Хочу відчувати, як кров пульсує моїми жилами: гаряча, солона, справжня. Це дивно. Все життя ти думаєш, що не можеш відчувати, як у тобі струмує кров, але потім вона зупиняється, і, виявляється, можеш, — Лора потерла очі рукою, і мимохіть вимастила лице кров’ю. — Слухай... Я не знаю, чому це зі мною сталось. Але це дуже важко. Цуцику, ти знаєш, чому мертві виходять на вулиці ночами? Тому що у темряві простіше прикинутись живими. Але я не хочу, щоб мені доводилось прикидатись. Я хочу жити.
— Я не розумію, чого ти від мене чекаєш.
— Зроби це, милий. Ти придумаєш, як із цим впоратися. Я знаю, ти придумаєш.
— Добре. Я спробую. Але якщо я щось придумаю, як мені тебе знайти?
Але її вже не було, та й узагалі не було нічого у цьому лісі, крім світло-сірого небокраю, який вказував йому, де схід, різкого грудневого вітру і самотнього зойку, який міг бути плачем останньої нічної пташини, а міг — криком першої світанкової.
Тінь повернувся обличчям до сірої смуги на видноколі і вирушив на схід.
Розділ сьомий
Індуїстські боги «безсмертні» тільки в дуже обмеженому сенсі. Вони народжуються і помирають, стикаються з більшістю людських дилем, і часто виглядає на те, що вони відрізняються від смертних лише дуже незначними деталями. Від демонів вони відрізняються навіть менше. Індійці ж вважають їх особливим видом істот, істот, які за своєю природою цілковито відмінні від усіх інших. Вони — символи, якими не може стати жодна людина, якою б «архетипічною» не була її історія. Вони — актори, які грають ролі, що мають значення тільки для нас. Вони — маски, за якими ховаються наші власні обличчя.
Венді Доніджер О’Флерті, «Індуїстські міфи» (Penguin books, 1975), передмова
Тінь уже кілька годин прямував на південь, чи, точніше, сподівався, що рухається більш чи менш у тому напрямку. Вузенька дорога звивалася крізь ліс без жодного вказівника — десь, як він собі уявляв, на півдні Вісконсину. Якось по дорозі пронеслися кілька позашляховиків, засліплюючи фарами, і Тіні довелося добряче збочити з їхнього шляху і зачаїтися серед дерев, поки вони проїхали повз. Ранкова імла стелилася аж до пояса. Машини були чорні.
За півгодини Тінь зачув гелікоптери із заходу, і він знову зійшов з лісової дороги. Вертольотів було два, Тінь принишк у заглибині під поваленим деревом і слухав, як вони пролітали над ним. Коли вони трохи віддалилися, Тінь визирнув на коротку мить, аби кинути один погляд на сіре зимове небо. Як він і очікував, гелікоптери були вифарбувані у матовий чорний. Тінь просидів під деревом, поки шуму гвинтів геть не стало чути.
Між дерев снігу напорошило небагато, але достатньо, щоб він поскрипував під ногами. Тінь не раз подякував Лорі за хімічні грілки: без них його руки і ноги просто повідвалювались би від холоду. Поза тим, усередині все ніби геть затерпло: затерпло серце, затерп розум, затерпла душа. І ця отерплість, як він розумів, була куди глибшою і давнішою, ніж він міг собі подумати.
Отже, чого я, зрештою, хочу? — запитав Тінь сам у себе. Відповідь не приходила, тому він прошкував собі, крок за кроком, далі і далі крізь ліс. Дерева виглядали знайомими, а елементи ландшафту викликали стійке відчуття дежа вю. Чи не ходив він колами? Може, він просто ітиме, ітиме, ітиме, аж доки в нього не закінчаться грілки і шоколадні батончики, і тоді він просто сяде і вже ніколи не підведеться.
Зрештою Тінь дійшов до повноводного струмка. Такі струмки в цих місцях називали «ручаями», а вимовляли це слово «ручей». Тінь вирішив піти за його течією. Струмки впадають в річки, всі річки ведуть до Міссісіпі, і якщо він ітиме далі, а там вкраде човна чи збудує плота, то врешті дістанеться до Нового Орлеана. Там було тепло — і ця думка видалась дуже приємною з одного боку, але не особливо здійсненною з іншого.
Гелікоптери більше не показувалися. Тінь подумав, що і ті два летіли радше навести лад на покинутій колії, а не шукали його: інакше б вони були тут знову. Разом із собаками, сиренами і іншими атрибутами погоні. Але ні, навколо було тихо і порожньо.
Чого він хотів? Щоб його не спіймали. Щоб його не звинуватили у вбивстві тих людей