Американські боги - Ніл Гейман
— Що це за йобана хуйня? — вголос спитав Тінь.
Картинка розсмокталася на білий шум. Коли зображення відновилося, то шоу Діка Ван Дайка раптово перетворилося на «Я Люблю Люсі». Люсі переконувала Рікі замінити стару морозилку на новий холодильник. Одначе, коли Рікі вийшов геть, вона підійшла до канапи, сіла, схрестила ноги, склала руки на колінах і терпляче чорно-біло втупилась через роки:
— Тіне? Нам треба поговорити.
Тінь не відповів. Вона відкрила торбинку і дістала цигарку, підкурила від дорогої срібної запальнички, яку одразу ж відклала:
— Я з тобою розмовляю. Ну?
— Це божевілля.
— А решта твого життя прямо сповнена здорового Глузду? Я тебе, блін, прошу.
— Як би там не було. Люсіль Болл, яка говорить зі мною з телевізора, — це на кілька балів за шкалою Ріхтера ненормальніше за все, що зі мною траплялось досі.
— Це не Люсіль Болл. Це Люсі Рікардо. Але, знаєш, я не вона. Враховуючи контекст, це просто найпростіший спосіб виглядати. Ось і все, — вона неспокійно засовалася по канапі.
— То хто ти?
— Окей. Гарне запитання. Я — зомбоящик. Я — телебачення. Я — всевидяче око і світ катодних променів. Я — канал цицьок. Я — маленький вівтар, і родини збираються разом, щоб поклонятись мені.
— Тобто ти телебачення? Чи хтось на телебаченні?
— Телевізор — це вівтар. А я — те, чому люди приносять жертви.
— І що вони жертвують?
— Здебільшого, час. Іноді одне одного, — Люсі підняла догори два пальці, і здула уявний пістолетний дим з пучок. Тоді підморгнула фірмовим підморгуванням, яке зробило Люсі знаменитою.
— Ти бог?
Люсі самовдоволено всміхнулась і дуже по-дамськи затягнулася цигаркою.
— Можна і так сказати.
— Сем передає привіт.
— Що? Хто такий Сем? Про що ти взагалі?
Тінь глянув на наручного годинника. Було двадцять п’ять по дванадцятій.
— Неважливо. Отже. Люсі-з-телевізора. Про що ти хотіла поговорити? Надто багато людей останнім часом хочуть зі мною поговорити, і зазвичай це закінчується тим, що мене хтось лупить.
Камера наїхала для крупного плану: Люсі виглядала збентеженою, губи стиснуті.
— Я це ненавиджу. Мені неприємно, що ті люди зробили тобі боляче, Тіне. Солоденький, я ніколи б такого не зробила. Ні-ні, я хочу запропонувати тобі роботу.
— Яку роботу?
— Роботу на мене. Мені так прикро. Я чула про неприємності, які в тебе були з тими психами в чорному, і мене вразило, як ти дав раду всій ситуації. Ефективно, ефектно, без сантиментів. Хто б міг подумати, що ти на таке здатний? Вони направду розлючені.
— Направду?
— Вони тебе недооцінювали, серденько. Я не зроблю цієї помилки. Я хочу, щоб ти був на моєму боці, — вона встала і підійшла ближче. — Дивись на це так, Тіне: ми те, що гряде. Ми — супермаркети, твої ж друзі — гівняні придорожні атракції. Дідько, ми онлайн-магазини, а твої друзі сидять на узбіччі магістралей і продають домашні овочі з садових возиків. Господи, та вони навіть фрукти не продають. Вони роблять батоги для худоби. Ремонтують корсети з китового вуса. Ми — сьогодні і завтра. Твої друзі вже навіть не вчора.
Було щось на диво знайоме в тому, як вона говорила. Тінь спитав:
— Ти колись зустрічала товстого пацана в лімузині?
Вона розвела руками і кумедно закотила очі. Зовсім як Люсі Рікардо, яка заламує руки при черговій катастрофі:
— Технохлопчика? Ти зустрічав Технохлопчика? Слухай, він хороший пацан. Він один із нас. Просто йому не дуже йде з людьми, яких він не знає. Коли ти працюватимеш на нас, побачиш, яка він душка.
— А якщо я не хочу працювати на вас, Я-Люблю-Люсі?
В двері квартири Люсі постукали, і з-за екрана почувся Ріків голос, який запитував у Люуусііі, чому вона так довго затримується, адже їм пора до клубу в наступній сцені. На ляльковому обличчі Люсі промайнуло роздратування.
— Дідько. Слухай. Скільки б тобі не платили ті старі, я заплачу вдвічі... ні, втричі... Та хоч в сотню раз більше. Що б вони тобі не давали, ти не уявляєш, наскільки більше можу дати тобі я, — вона усміхнулась досконалою, пустотливою усмішкою Люсі Рікардо. — Тільки скажи, солоденький. Чого тобі хочеться? — і почала розстібати ґудзики на своїй блузці. — Хочеш побачити цицьки Люсі Рікардо?
Екран згас. Ввімкнулася функція «сон», і зображення не стало. Тінь глянув на годинника: пів на першу.
— Не особливо, — звернувся до телевізора.
Він скрутився на ліжку і заплющив очі. До нього раптом дійшло, з якої причини Середа, пан Нансі і решта їхньої братії подобались йому більше за своїх противників. Вони були брудні, дешеві, їхня їжа смакувала, як лайно. Але принаймні вони не говорили штампами.
І в будь-якому разі він все одно надав би перевагу би придорожній атракції, якою б дешевою, обшарпаною, чи якою б невеселою вона не була, перед супермаркетом.
Ранок застав Тінь за кермом: він їхав місцевістю з пологими пагорбами, коричневою від торішньої трави і голих дерев. Рештки снігу зникли. У містечку, яке дало світу спортсменку, що прибігла другою у штаті серед шістнадцятилітніх на триста метрів, він заправив бак і заїхав на мийку — сподіваючись, що шматок лайна тримається купи не тільки завдяки засохлому бруду. Тінь з подивом виявив після помиття, що машина біла і майже не іржава. Він поїхав далі.
Небо було неймовірно блакитним, і білий дим здіймався з коминів фабрик, ніби на фотографії. Сокіл знявся з сухого дерева і направився у бік Тіні. Змахи його крил у сонячному сяйві нагадували покадрову зйомку.
У якийсь момент Тінь зрозумів, що прямує до східного Сент-Луїса. Він спробував оминути його, але натомість опинився, як здавалося, у кварталі червоних ліхтарів посеред промзони. Фури й автопоїзди чекали водіїв біля бетонних коробок, вивіски на