Відьма - Томас Олд Х'ювелт
Але у закладі Гризельди вони могли виговоритися про все, що в них накипіло на серці. Темами дня були закривавлений струмок і загибель собаки, але навіть у цій напруженій атмосфері люди не забували, які випробування спіткали останнім часом бідолашну вдову м’ясника, і всі вони заходили до неї за м’ясом. Вони його купували і там же його їли, ніби кажучи: «Дай нам твого м’яса, Гризельдо, і будемо їсти; дай нам твого м’яса, і ми візьмемо на себе твій тягар…»[7]
— Хто це, в біса, міг так сильно роздратувати Катаріну? — голосно запитала пані Страусе, із плямканням жуючи теплий бутерброд із бараниною.
Деякі з відвідувачів щось стривожено пробурмотіли й пошепки назвали якісь імена. Старий пан Пірсон вхопив Гризельду старечою, але все ще сильною рукою, коли та проходила повз нього.
— Усе це від того чортового інтернету, — сказав він, хапаючи ротом фрикадельку з виделки і перемелюючи її своїми щелепами. — Я завжди тобі говорив: нічого путящого з того не вийде. Що ми робитимемо, коли наступного разу буде вже не собака, а хтось із нас?
Кілька дідуганів закивали головами на знак згоди, але водночас із зали почувся і глузливий сміх. Гризельда подала старому серветку (після того, як машинально стерла в себе піт на чолі), адже в нього рідина текла по підборіддю широкими струмками.
Жінка Шеффера-хірурга вже чекала біля прилавка.
— Ой, дорогенька, — сказала вона, — тобі стільки всього довелося витерпіти. Ти така смілива. Дай мені шматок того паштету а-ля Холст, та відріж його сьогодні побільше.
Зазвичай Гризельда відчувала відразу до пані Шеффер, але сьогодні помітила, що жіночка вчепилася у сумочку, аж побіліли суглоби пальців, а коли протягала гроші, то її руки тряслися. Бідолаха була перелякана до смерті.
«Дай нам твого м’яса, Гризельдо, і будемо їсти; дай нам твого м’яса, і ми всі разом впораємося з цим…»
Та й сама Гризельда була знервована і збуджена, усі ті люди в їдальні дратували її дедалі більше. Після тієї неприємності з Артуром Ротом минуло лише чотири дні, й вона ще не досить оговталася від шоку. А тепер оцей новий рейвах.
Рада провела надзвичайне засідання. Коли вона востаннє бачила Колтона Метерса, той взяв її за руку і прошепотів лагідно, але наполегливо: «Заспокойся, Гризельдо. Ти все зробила добре. То була природна смерть. Ніхто ніколи про це не дізнається». А цього разу вони зібралися на березі Струмка Філософа, всі члени ради разом з кількома співробітниками Відьмоконтролю, і мовчки дивилися на потік, боячись підступити бодай на крок ближче до проклятої води. Кров виходила у кількох місцях із дна ручаю і ліниво клубочилася, ніби пасма червоного чорнила. Її було не так багато, щоб забарвити усю воду, проте на берегах вже формувався схожий на іржу осад. У цьому неприродному і блюзнірському явищі був якийсь темний магнетизм, і Гризельда тремтіла, дивлячись на нього.
Що ж таке сталося, що змусило Катаріну настільки явно висловити своє незадоволення? Як і багатьох інших жителів, Гризельду переслідувала нав’язлива думка про те, що вона сама могла стати першопричиною цього. Різниця ж була в тому, що у випадку Гризельди то мусило бути правдою. Минулу ніч вона провела без сну, ворушачись і перевертаючись з боку на бік. Простирадло неприємно заповзло їй між сідниць, її оточував гострий запах власного поту. Вона безперестанку переконувала себе, що десь у чомусь вона схибила, що Катаріна особисто її вистежує, і що вона може з’явитися у неї в спальні коли завгодно, з відкритими каламутними очима, мовчки вказуючи на неї пальцем…
Навіть зараз, коли Гризельда прочищала кавову машину при денному світлі, від цієї думки їй ставало млосно.
На вулиці сталася якась надзвичайна подія, бо жебоніння в їдальні стихло. Гризельда висунулася, щоб подивитися. Перед цвинтарем невелика купка людей обступила вівчаря Джона Бланчарда, який однією рукою широко жестикулював у повітрі, а іншою тримав одну з тих невеличких, пласких комп’ютерних штуковин — здається, її називають планшетом. Гризельда перекинула через плече рушник для витирання посуду і стала в дверях. Над її головою задзвонив маленький дзвоник.
Той вівчар дійсно проповідував.
— Прокляття! Прокляття! Хіба я не попереджав усіх вас раніше, коли цього місяця промені світла з’явилися на нічному небі, й хіба то не правда, що відьма тепер вбила собаку лікаря? Я говорив вам, але ви не чули. І хіба не правда те, що серед білого дня літають сови, що вона змусила землю кровоточити, і що лікареві коні показилися?
— Це так, — втрутився один із слухачів, — але хіба у цьому всьому не винен той доктор Грант, що верзе усілякі нісенітниці?
— Ні, — заперечив Джон Бланчард, — гнів не лише не ньому. Мої вівці не знають спокою з того часу, як народилося двоголове ягня. Вони відмовляються їсти. Невже Господь не сказав Єремії, що народ буде покарано, тому що їхні предки залишили Його? І чи не говорив Він, що кара матиме чотири обличчя: чума, меч, голод і… е-е… теє… — Вівчар доторкнувся до екрана свого планшета. Коли той не відреагував, він кілька разів роздратовано постукав по ньому:
— Заслання!
Кравчиня Ліза Белт, підійшовши до Гризельди, сказала:
— Якщо вони до того дійшли, що публікують Старий Заповіт вже як електронну книжку, я особисто з’їм величезну сімейну Біблію моєї матері. Оце пак лихо, то ж Джон Бланчард?
— Авжеж, — відповіла Гризельда, — він і його фанати.
Голос Бланчарда був енергійним і лунким, а той факт, що він проповідував зі знайомим місцевим гайлендським акцентом, замість старомодності додавав йому неприродного звучання.
— Покайтеся у гріхах та прославте Його, це, добрі люди, — єдиний шлях відвести від себе зле око. Перелюбники, вийдіть на світло! Гомосексуалісти, вийдіть на світло! Педофіли, іноземці, братовбивці, вийдіть на світло і покайтеся у своїх гріхах! Заспіваймо усі разом…
Він іще кілька разів стукнув по екрану і втратив терпіння:
— Хтось тут знає, як працює ця довбана штукенція?
— Ти б купив собі справжній планшет, а не цю гидоту з «Купи найкраще», — сказав хтось із натовпу.
— Ба ні, цей прислали з підпискою на «Автотиждень», — неуважно відповів Бланчард. — А,
