Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

Перекочуючи жолудь між пальцями, Марк із хвилину тупився на ноги, так наче вони були чужими та він не розумів, як вони тут опинилися. Соня тим часом збігла з пагорба, вийшла до піску, роззулася та, покинувши кеди на траві, далі потупцяла босоніж. Хлопець посидів ще трохи та підвівся. Куртку залишив під дубом, обтрусив штани, заштовхав жолудь до кишені й почалапав за Сонею.

Він наздогнав дівчину за півкілометра від пагорба. Порівнявся, закрокував поруч. Сотню метрів вони подолали мовчки. Марк не роззувався, тож його черевики загрузали у дрібному вогкому піскові. Хлопець швидко захекався й зіпрів.

Соня зрештою зупинилася, закачала джинси та забрела у воду. Дівчина вдавала, що не помічає Марка: щось видивлялася в піску під водою. Кілька разів прибійна хвиля сягала їй до колін, підмочуючи закочені джинси, проте Соня не зважала.

Жадібно, неначе воду з-під крана, ковтаючи насичене йодом повітря, Марк застиг біля лінії прибою. Сонячні промені відскакували від води й впиналися в обличчя. Очі щипало, мовби хтось під’єднав до них електроди зі струмом. Від поту чухалася спина. Марк уявив, як було б чудово роздягтися, з розгону шубовснути у воду, зануритися з головою. Запливати далеко він не наважився б, але із задоволенням побрьохався б на мілині. Втім, хлопець розумів, що не роздягнеться перед Сонею, а тому мусив терпіти.

Дівчина нахилилася, витягнула з піску гладенький камінчик, кумедно насупившись, розглядала його, а тоді, ставши спиною до Марка, пожбурила в бік сонця. Камінець пролетів метрів десять і, вибивши в повітря кілька витягнутих вертикальних бризок, зник під водою.

— Мені не було страшно, — мружачись, мовив Марк.

— Пф-ф! Я ходжу сюди, скільки тут живу.

Соня відповіла, не обертаючись, одначе, судячи з голосу, більше не сердилась.

— Я не про те. Ти запитувала, чи було страшно, коли Гришина впала з даху. Ну, коли я стояв біля її під’їзду. — Дівчина повернулася й зацікавлено вигнула брову. Марк довів думку до кінця: — То я відповідаю, що мені не було страшно.

Соня витягла з води ще кілька камінчиків і ступила на берег. Піднялася пляжем до місця, куди не діставали хвилі, а тоді, витягнувши ноги, розташувалася на піску. Марк підійшов і присів навпочіпки поруч.

— Чому?

— Я не знаю. За місяць до того, як Гришина зістрибнула, я з предками їхав зі Львова… — Хлопчак кількома словами розповів, як вони збили борсука, як розвернулися та виявили жахливо понівечену тварину, а потім описав, як борсук з останніх сил чіплявся за життя. — Він хотів жити. Блін, це, мабуть, найстрашніше, що я будь-коли бачив: борсук без кишок, уся ця хрінь, що всередині нього, вже валяється на дорозі, але він однаково бореться. — Марк відвів погляд і завершив глухим, розплющеним голосом: — Я іноді думаю про Юлю. Вона сама захотіла стрибнути. Знаю, їй було погано і все таке, але ж ніхто її не штовхав… Я думаю про неї і щоразу пригадую того борсука… і через це… ну… я не можу її жаліти.

Хлопчак глянув на південь, туди, де на похилому пагорбі стояв старий дерев’яний будинок. Сонце заливало сліпучим світлом облізлий фасад, тож з такої віддалі здавалося, наче в темних вікнах розгоряється полум’я. Невідь-чому, в грудях засіло недобре передчуття. Марк тупився в будинок, і не міг позбутися відчуття, що той от-от зникне. Або щось з’явиться між ними та будинком, щось лихе, що примусить їх тікати на північ і ховатися серед пагорбів.

— У Центнера тепер телефон кнопковий, — озвалася Соня.

— Чого? — Марк повернувся обличчям до дівчини.

— Батько забрав «iPhone». Сказав, що пустить його яйця на ковбасу, якщо Центнер до вісімнадцяти років зробить іще хоч одне селфі.

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— Звідки знаєш?

— Телефон сама бачила, а решту Марта розповіла.

Хлопець стояв спиною до сонця та міг роздивлятися Соню. Її обличчя нагадувало голову злегка потемнілої від часу мармурової статуї, яку обляпали фіолетовою та жовто-коричневою фарбами. Карі очі зберігали вираз неспокійної розгубленості, проте безутішного болю, як п’ять днів тому, коли Марк перестрів її посеред шкільного коридору й уперше побачив синці, не було. Біль повністю не зник, лише трохи вицвів, пересунувшись кудись у глибину очей.

— Не дивись на мене, — насупилася дівчина. — І поміняй окуляри. У цих ти схожий на маніяка.

— Це він тебе так?..

Усі риси її обличчя — кутики очей, губи, навіть щоки — разом зсунулися донизу. Марку стало її жаль, хлопець опустив очі, шкодуючи, що запитання зірвалося з язика.

— Ти цей… я не хотів…

— Він, — ледь чутно зронила Соня.

— Так не має бути.

— Я знаю, що не має, але так є.

— А як у школі відреагували? — Він мимоволі повторив її жест: торкнувся вказівним пальцем вилиці під правим оком, маючи на увазі її синець, після чого похапцем додав: — Я про вчителів. Вони ж повинні якось реагувати.

— На першому уроці мене повели до медсестри. Медсестра викликала керівничку. Кєра запитала, що сталося. Я відповіла, що впала зі сходів. Тоді кєра набрала маму, і мама повторила те саме: я впала зі сходів. — Марк розтулив рота, проте Соня сердитим жестом звеліла йому заткнутися. — Ти не розумієш! Він примусив, ми не мали вибору!.. Потім медсестра подзвонила в Службу сім’ї, дітей та молоді й повідомила інспектора, який типу як опікується справами неповнолітніх. Інспектор сказав: ага, добре. Ввечері кєра приперлася до мене додому, поговорила спочатку з мамою, потім дочекалася того урода і поговорила з ним. Він сказав, що я впала зі сходів. Кєра натякнула, що в медпункті зафіксували побої, а він їй: якщо там, типу, є побої, то це її в школі побили, і нема чого все спихати на батьків. Кєра покивала, попрощалася й пішла. І на тому все.

— Як це, бляха, все?

— Отак це! Типу хтось париться тим, щоб вирішити проблему. Ці тупі курки в школі мріють лише, щоб перекинути відповідальність і прикрити свої жопи. Медсестра повідомила інспектора, кєра поговорила з предками, і все! Все, блядь! Можна спати спокійно! Виконали свій обов’язок! Тепер, якщо він заб’є мене до смерті, вони скажуть: дивіться, ми зробили все, що могли!

— Так не можна, — хитав головою Марк.

— Але так є!

Маркові груди затопило відчуття безпорадного розпачу, схоже до того, що огорнуло його проти ночі першого дня після загибелі Юлі Гришиної. Власна безпорадність дратувала, шарпала зсередини гострими кігтями. Марк не бажав миритися з думкою, що, як і в ситуації з Гришиною, він лише сторонній спостерігач, який нічого неспроможний змінити.

— Чому ви з мамою не заявите