Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

Я тобі не пробачаю — нема за що. А за що було — вибачив уже. Тільки прошу: вір Богам! Не віриш у них, вір їм. Це може врятувати і тебе, і державу.

— Не обіцяю, — сказав ти, кривлячи губи.

— Не обіцяй, — погодився Домаб. — Ходімо краще обідати. Поїсте і в дорогу?

Ти кивнув.

Пішли обідати, і за обідом управитель багато балакав та жартував. Ти — теж.

Потім — пусте прощання, мить — і ти в сідлі, дорога вже мчить тобі назустріч. Не оглядатися. Головне — не оглядатися. Все сказано, як сказалося, зроблено, як зробилося, а обертатися не обов’язково.

Сльози на вітрі. Хруснула під копитами суха гілка.

Вилітаєте на південну дорогу і — навздогін за військом. Вже смеркає, і ви приєднаєтеся до нього лише на копальнях, а заночувати доведеться на якомусь заїжджому дворі, серед мух та клопів, і хропітиме біля дверей Храрріп, а ти вертітимешся на хисткому ліжку, не в змозі ні заснути, ні думати. Але мислити доведеться, так чи інакше.

Інакше — ніяк.

(зміщення — «Посміхніться! Знімаю!»)

Шеддаль давно відвик керувати величезним військом. Але якось поки вправлявся.

На ніч не зупинялися. Сонне військо ледве пленталося, і курява здіймалася аж до місяця. Армахог, прощаючись із Шеддалем, наказав: «Поспішайте! Відпочинете… у вежах». Колишній сотник елітної гвардії Руалніра тільки всміхнувся у відповідь. Обидва знали, що приказка звучала інакше, і вкладалася вона у вуста і свідомість солдат ще за казарменної муштри, коли наставник на скиглення новачків відповідав одне: «Відпочинете в краю Ув-Дайгрейса». А коли був у доброму гуморі, додавав: «Якщо, звичайно, потрапите туди. А з такою старанністю шлях вам один — знову на землю. Тож, потрапити до володінь Бога Війни вам не загрожує, лебедики. Нумо ще раз відпрацювати удар із замахом»…

До полудня наступного дня — несподіваний каламбур! — дісталися до копалень, і тут мимохіть довелося затриматися. Шеддаль знав умови угоди, укладеної між Вільними Клинками і Пресвітлим, і хоча сам ставився до неї із застереженням, виконувати мусив. В умовах зазначалося: «забрати сорок сім звільнених Братів і доставити у вежі, щоб кров’ю спокутували провину». Але з’ясувалося, що з сорока семи один благополучно помер ще півроку тому. Черевань-управитель страшенно перенервував, оскільки два дні тому, під час приїзду зі столиці Армахога, він, управитель, на таку несуттєву деталь, як смерть одного з «везунчиків», уваги не звернув. А Армахог усіх сорок сім поставити перед свої старегхові очі не звелів, вдоволений усними запевненнями, що Клинків звільнили від кайданів і перевели у бараки доти, поки військо, що проходитиме тут, їх не забере. Старегх поїхав, а тут виявилася «пропажа». Що робити? Ой, що робити?!

Шеддаль перервав белькотіння товстуна і відкликав ватажка Клинків. Та особливо не засмутилася; було схоже, що войовниця взагалі зараз думає зовсім про інше. Найімовірніше — о-он про того каторжника, якого привели разом із рештою «везунчиків». На запитання Шеддаля, що робити, Тесса тільки махнула рукою: помер і помер; щойно заявляли, що кожна хвилина на рахунку, а тут теревені розводите.

Шеддаль відкрив був рота, щоб заперечити, але в цей час поряд із халупкою управителя виникла невелика, але панічна метушня, і в полі зору колишнього сотника з’явився Пресвітлий у супроводі охоронців. Що ж, однією проблемою менше!

Правитель мав кепський вигляд — очевидно, не звик до таких навантажень. Тренуватися він час від часу тренується, є у нього різні вчителі, тільки без постійної практики користі від цих вправ… Що були, що не були — однаковісінько.

— У чому проблема? — запитав Талігхіл, підходячи до свого заступника і ватажка Клинків.

Йому пояснили ситуацію.

— Що ж, — розвів руками Пресвітлий. — Якщо пані Тесса не проти, рухатимемося далі: до веж далеко, а часу обмаль.

— Ходімте, мій правителю, — Шеддаль акуратно взяв Талігхіла під лікоть і відвів убік. — Пані, я гадаю, мусить зайнятися звільненими, віддати розпорядження, щоб їх забезпечили всім необхідним і доправили до вежі, хоч і під конвоєм, але як вільних людей. Це потребує часу, але вона впорається, я певен. Ми тільки заважатимемо.

Талігхіл розгублено погодився, подивився на Тессу, і пішов за своїм помічником.

Колишніх в’язнів вивели хіба що не в кайданах. На «везунчиках» майже не було одягу — дрантя прикривало тіла, і в складках ворушилися паразити. Дивно, що управитель не потурбувався про своїх підопічних. Тим більше — Тесса знала від Укріна — такі вказівки Армахог давав. Мабуть, товстун надто захопився пошуками сорок сьомого в’язня.

Під’їхав на кістлявому, як і він сам, жеребці Сог. Скептично оглянув «везунчиків», комусь кивнув, упізнаючи знайомого. Потім повернувся до Тесси:

— Хіба в угоді йшлося про воші? В якій кількості? Вони теж будуть боротися проти хумінів?

Хтось у натовпі зареготав, войовниця скривилася:

— Дуже дотепно, Соже. Може, ліпше порадиш, що робити… з цим?

Вільний Клинок знизав худими плечима:

— Що робити? Загнати всіх у Ханх і як слід викупати. А доти тримати окремо від решти війська. Я розумію, що надовго від цієї халепи ми не вбережемося, але хоча б тимчасово…

Він легенько торкнув жеребця шпорами і від’їхав убік, даючи присутнім можливість вирішити самим, хто чи що є «цією халепою».

Тесса розуміла, що таке рішення найправильніше. Військо на марші, і вимити «везунчиків» просто нема де (та й ніколи). Але — серед сорока семи колишніх каторжників стояв Тогін, стояв мовчки, уважно і спокійно дивився на неї. Він не засуджував і не дякував, не плакав і не сміявся — він чекав. Тільки зараз Тесса відчула, наскільки він був їй потрібен.

Але їй доведеться потерпіти. Їм доведеться потерпіти.

Войовниця призначила людей для конвоювання та обслуговування «везунчиків»… призначала, а сама невідривно дивилася на Тогіна.

«Ну от, я приїхала. Шкода, що нам не дадуть навіть на мить залишитися наодинці. Ти знаєш — війна».

«Правильно. Чи нам звикати до війни та чекання? Потерпимо?»

«Потерпимо».

— Пані, ми можемо вирушати? Здається, все гаразд.

Тесса відірвалася — з болем, з кривавими уривками думок та почуттів — від погляду коханого чоловіка:

— Так, можемо вирушати.

Залишивши позаду копальні, армія тягнулася до долини Ханху — і далі, через переправу, до підземних входів у вежі Кріни.

(падає багряний осінній листок — зміщення)

Армахог проводжав військо до південної брами. Після проникливої та полум’яної промови Пресвітлого весь Гардген перейнявся словами правителя, наче тільки тепер люди збагнули: наближається велика біда, й нині дещо залежить і від них. Поки ряди озброєних солдатів тягнулися вулицями, до старегха кілька разів підбігали, невідомо як прошмигнувши