Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

На таку «нестандартну» поведінку Мугіда звернув увагу не тільки я. Решта теж кидала зацікавлені погляди на старого, хоча обговорювати сей феномен ніхто не наважувався.

Урешті-решт ми закінчили сніданок, і Мугід повів нас униз. Поцікавився, чи ми готові…

ОПОВІДЬ ОДИНАДЦЯТА

— Ваші дорожні торби готові, пане, — служник ввічливо вклонився і завмер біля дверей у очікуванні подальших наказів.

— Добре, — сказав Обхад. — Іди до стайні, скажи, щоб сідлали двох коней. І ще двох — на зміну.

Служник вийшов, а воїн підхопив обидва мішки і востаннє оглянув кімнату. Всім вищим офіцерам, які були на службі у Пресвітлого, належало мати таку, не надто простору, але зручну кімнату у палаці. Про всяк випадок. Палацовими апартаментами Обхад користувався рідко, віддаючи перевагу найманій кімнатці неподалік у місті. Тому і було тут так незатишно. (Може, не тільки тому, а й через те, що ти досі не створив сім’ї, старий?) Однак, інколи і від цієї кімнати була користь — сьогодні, наприклад.

Обхад повернувся з відпустки, тільки-но чутки про майбутню війну досягли північної провінції. Старий тисячний не чекав офіційного виклику, розуміючи, що має значення кожна хвилина. Тому і з’явився в палаці раніше від інших; тому майже не розпаковував дорожніх мішків; тому і отримав цікаве завдання, взятися за яке кортіло Обхадові негайно. Якийсь благополучний мешканець міста вважав би це ідіотизмом. Але у тисячного була своя істина, що відрізнялася від припалих пилом істин городян; вона полягала в тому, щоб жити, рухаючись по лезу клинка, — тільки таке існування для Обхада мало сенс. Він знав, що коли потрапить до Ув-Дайгрейса, проситиме одного — знову повернутися на землю. «Дякую, Боже Війни, за ласку, але дозволь ще раз відчути насолоду ризику». Тисячному здавалося, що Ув-Дайгрейс зрозуміє його.

У стайнях усе було готове — сідай та їдь. Він скочив у сідло, взяв у руки поводи трьох коней і спрямував до виходу. Обхада без зайвих розпитувань випустили з палацу, і от уже темні вулички Гардгена зімкнулися обабіч камінними будинками, замислено, наче чотками, граючись луною кінських копит.

У храмовому районі жалібно скиглили флейти і гули барабани. Врочисте поховання… чиє?

Тисячний виїхав на вулицю Церемоній, вщерть заповнену людьми, зупинив коня і придивився.

Поблискував місячним сяйвом чорний кругляк бруківки; скрізь були люди, багато людей. Здебільшого — служителі різних культів, одягнуті незвично яскраво і пишно, з вінками, ритуальними музичними інструментами, з зосередженими обличчями і сумними поглядами.

Обхад спішився і рушив крізь натовп, притримуючись стін храмів, оскільки центром вулиці пересуватися було неможливо. Але і тут, скраю людського потоку, тисячного кілька разів затримувала туга сила натовпу. Доводилося зупинятися і перечікувати.

Під час однієї вимушеної зупинки він мимохідь став свідком розмови — навіть не розмови, а тільки фрагменту, який видався цікавим, — нехай і не настільки, щоб затриматися і дослухати до кінця.

Розмовляло двоє. Один — низький сивий чоловік із надзвичайно світлими блакитними очима, інший — одягнений в дорогий халат худорлявий старий, який постійно потирав руки. Кістки у нього ниють, чи що?

— … Так, — казав блакитноокий. — Тобі не збрехали (в голосі відчувалася погано прихована зневага до співрозмовника).

Старий похитав головою:

— Шкода. Він був одним із небагатьох, кого я не вважав своїм ворогом.

— Це не було взаємно, — голос блакитноокого став холоднішим, погляд — жорсткішим. — Мені казали, що ти не з’явишся в Гардгені. Тебе ж попереджали.

— Сьогодні така ніч… — старий невизначено знизав плечима та потер руки. — Без жодного сумніву, я не з’явлюся в Гардгені найближчим часом. Але сьогодні я захотів приїхати — і приїхав. Нацькуєш на мене своїх храмових псів?

— Ти знаєш, що ні. У тебе є право попрощатися з ним, — блакитноокий помовчав, а потім мовив, більше для себе, ніж для співрозмовника. — Дивні часи. Ніяк не можу повірити, що він дійсно помер.

— Що? — здригнувся старий. — Що ти сказав?

— Хіба ти не знав? — здивувався блакитноокий. — Він помер. Так-так, саме в тому значенні, яке вкладають у це слово…

Натовп розступився перед Обхадом, і він квапливо втиснувся у звільнений простір, так і не дослухавши розмови до кінця.

Нарешті мети було досягнуто: перед тисячним височів храм Ув-Дайгрейса. Обхад заїхав на задній двір, прив’язав коней, піднявся сходами і — шанобливо зупинившись перед порталом, — увійшов у храм.

Обхад бував тут неодноразово, оскільки шанував Бога Війни більше за інші Божества. І завжди, варто було ступити під купол храму, як із тіні з’являвся якийсь молодший жрець і промовляв ритуальну фразу привітання. Цього разу Обхада зустріла лише пустка — більше нікого.

Він постояв на порозі, здивований зневагою до традицій, потім попрямував до вівтаря. Тисячний знав, що десь тут має бути прохід, який веде до кімнат жерців. Час підганяв, і Обхад збирався порушити усамітненість служителів Бога, щоб вчасно виїхати з міста. Ув-Дайгрейс пробачить…

Коли він наблизився до вівтаря, з вулиці хтось зайшов, заступаючи світло смолоскипів та ліхтарів.

— Щось шукаєте, пане? — поцікавився ввічливий голос.

— Так, — обернувся Обхад. — Я від пана Армахога. Ваш верховний жрець…

— Розумію, ви той, хто їде на перевал, — сказав прибулий. — Вибачте, що змусив чекати. Коні готові?

— Так.

— Тоді рушаймо, — людина жестом запросила Обхада до виходу. — Тієліг просив не затримуватися.

Коли вийшли на вулицю, з небес, несподівано і люто, вперіщила злива. Урочиста процесія завмерла, наче вода, що падала з неба, була знаменням… утім, хто знає.

Обхад подивився вгору і фиркнув, струшуючи з вусів краплинки. Його супутник натягнув на голову каптур і очікувально подивився на тисячного. Вони завернули за ріг і підійшли до коней.

Уже в сідлі Обхад згадав, що не знає імені супутника.

— Як вас звати?

— Джулах, — долинуло з-під каптура.

Тисячний кивнув і повернув коня до виїзду на вулицю Церемоній. Їм доведеться здолати велику відстань — і лишалося сподіватися на витривалість жерця. Здається, цей витримає.

(вирване з темряви сяйво від гниляків на цвинтарі — зміщення)

Біля Ханху зробили зупинку. Якби воля Талігхіла, він гнав би людей і тварин далі, але необхідно вимити колишніх каторжників; до того ж, Ханх не струмочок, що наповнився навесні водою, по мосту всім одразу не пройти. І хоч військо негайно почало переправу, це загрожувало затягнутися щонайменше на півдня — невесела перспектива. Талігхіл послав Шеддаля на той берег, а сам залишився на цьому, щоб контролювати процес.

«Чудовий Ханх тихої днини», — писав колись поет-філософ. Поет помер, а слова залишилися, і тепер Талігхіл розумів, чому. Справді чудовий. Він уже безліч разів бував