Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

Почувши позаду кроки, войовниця обернулася і зачекала Армахога. Той жестом відпустив охоронця і рушив поруч.

— Зібрали підписи? — запитав нарешті старегх, щоб не мовчати. Він побачив сувій у руці Тесси і здогадався, що з цим усе гаразд.

На підтвердження здогадки, войовниця помахала сувоєм у повітрі:

— Ось, несу правителю.

Храрріп, який стояв на варті, насуплено подивився на прибулих, виразно поглянув на нічне небо у вікні, але пішов доповісти Талігхілу про пізніх відвідувачів. Очевидно, правитель наказав, щоб цих людей пускали будь-коли.

У спальні горіли товсті свічки у вигляді фруктових дерев; неяскраве світло осявало кімнату і породжувало багато великих ламаних тіней. Прохолодний вітерець ворушив фіранки біля прочиненого вікна і китиці балдахіну.

Талігхіл напівлежав на пишному ліжку, одягнений у легкий шовковий халат, і крутив у руках фігурку з махтаса. Гру за його наказом перенесли з жовтої кімнати до спальні, хоч останнім часом правителю було не до розваг. Тепер він, урвавши вільну часинку, розмірковував над хитромудрою комбінацією; щоправда, не зовсім зрозуміло, чи реальні проблеми турбували його, чи загрозлива ситуація у правому куті грального поля.

— Доброго вечора, панове, — мовив правитель, відкладаючи фігурку і підводячись з ліжка. — Заходьте, я готовий вас уважно вислухати. Вип’єте?

Гості ввічливо відмовилися. Кожен поспішав якомога швидше поговорити з Пресвітлим і піти: завтра всіх чекав важкий день.

— Почнемо з вас, пані Тессо, — сказав Талігхіл. — Зібрали підписи?

— Навіть завірила їх у ваших нотаріїв, мій правителю. Ми готові завтра виступити, як ви й наказали.

— Вільні Клинки, які їздили зі старегхом, уже повернулися? Ви розмовляли з ними? Чи все відповідно до угоди?

— Усе гаразд. Наскільки я зрозуміла, Брати з копалень приєднаються до нас пізніше.

— Саме так.

Тесса розвела руками:

— В такому випадку, все вирішено й мені лишається побажати вам на добраніч, мій правителю. О котрій рушаємо?

— О дев’ятій, як і планувалося.

За Тессою зачинилися двері, й Талігхіл повернувся до старегха:

— То що ви порадите? Ви ж знаєте, які настрої панують у місті?

— Знаю, — мимоволі насупившись, вимовив Армахог. — Тієліг розповів.

— Так, Тієліг… у нього сьогодні горе. Помер чи то близький родич, чи давній знайомий. Якийсь торговець амулетами. Тієліг сам не свій.

— Його можна зрозуміти, — зауважив старегх. — Але повернімося до нашої проблеми, Пресвітлий.

— Радьте, — дозволив Талігхіл. — Цікаво послухати вашу думку.

Мою думку? Якщо ти поїдеш туди, то план опиниться під загрозою. Якщо не поїдеш — теж. Можна вдати хворого, але людям до цього буде байдуже. Тобі не можна туди їхати. Ти мусиш це зробити. Але… ти визначив усе сам, чи не так, правителю? Я бачу це у твоєму погляді. Такі рішення не приймаються в останню ніч. Тоді навіщо питаєш? Що хочеш почути?

— Ви уже вирішили, Пресвітлий. Однак… Залиштеся. Скажіть, що захворіли. Я поїду замість вас… якщо дозволите.

Талігхіл невесело посміхнувся:

— Не дозволю. Кому потрібен хворий правитель, га? Та і не повірять, — він підвівся з ліжка і припав до відчиненого вікна. За вікном дихала пристрастю ніч, якій було байдуже до сумнівів і хвилювань людей. Ніч вичікувала.

— Поїду, — сказав не обертаючись правитель. — Але план залишається у силі. Спочатку мені здалося, що моя присутність зашкодить, а потім згадав махтас, дещо прикинув — ні, навпаки, навіть краще буде: ніхто не запідозрить… А ви, прошу, подбайте про вивідувачів, щоб вчасно сповістили, коли настане час відступати.

— Обов’язково, — пообіцяв Армахог. — І все ж…

Талігхіл розвернувся і махнув рукою.

— Облиште. Все ухвалено і немає сенсу перегравати. Фігури розставлено, завтра розпочнеться гра. Збирайте військо та чекайте. До речі, ви, Армахоже, залишаєтеся тут за головного.

— Я не гідний…

— Можливо, — перервав Пресвітлий. — Але більше нікому, отже, не сперечайтеся. Я вірю, ви впораєтеся.

— Ви також, мій правителю, — промовив Армахог. Сподіваюся. Дуже сподіваюся.

— Тоді на добраніч.

Старегх сумно посміхнувся:

— Навряд чи ця ніч буде доброю, але… вам того ж.

Він вклонився і вийшов. Правитель ще деякий час замислено дивився на двері, потім почав гасити свічки. Залишивши тільки одну, опустився на ліжко, не закриваючи очей.

Ніч дочекалася і тихенько заворушилася, влаштовуючись зручніше і тримаючи напоготові сон. Сон. Який давним-давно і вирішив усе.

(Чадне повітря спухає над головою зміїними кільцями — або жахливою краплиною, яка падає знизу догори, з вежевого майданчика — до небес. Внизу кричать… ні, не від болю, а просто тому, що не кричати неможливо. Хтось смикає тебе за рукав і вказує вдалину. Там палають південні вежі, і пожежа розмахує полум’яною хусточкою, передаючи вітання: «Я чекаю на тебе».)

На тебе чекають. І ти приїдеш — завтра туди вирушиш. Проте, ні; ця путь почалася набагато раніше, і кінця досі не видно.

Вітер пронизливим подихом задмухує останню свічку, ти лежиш у темряві. Сон підходить і владно кладе на плечі липкі руки. Засинаєш.

(Хитається земля. Ні, де ти хитаєшся, бо надто ослаб за останні дні. Надто швидко закінчуються харчі. Ще швидше — життя тих, хто поруч.

Олії давно немає, і тільки дротики та стріли летять униз, у скажені хвилі ворожого війська. Де ж гонець? Чому так довго? Час відступати, час забиратися звідси, поки ви всі не спеклися тут, але… Знаку немає. Ти йдеш. Хитається земля, і клацають об камінні стіни наконечники стріл. Ти)

прокидаєшся.

Храрріп трясе Пресвітлого за плече.

— Що? У чім річ?

— Вам наснився поганий сон, пане. До того ж, — Храрріп виразно дивиться вище і вперед, на вікно, якого тобі звідси не видно, — до того ж, час вставати. Поспите в дорозі.

Демона з два я посплю в дорозі! Але вставати дійсно потрібно. Справ сила-силенна.

Талігхіл піднявся і з відразою стягнув із себе задубілий від поту халат. Сон залишається сном. Сни гарними не бувають.

Після сніданку справи напосідають дружньою юрбою, і хоча половину з них — вчора здавалося — вирішено, сьогодні їх не меншає. Не вистачає того, іншого, п’ятого і — цілковита несподіванка! — десятого, а його точно до від’їзду ніде взяти.

Про сон потроху забуваєш. І так усе зрозуміло.

(зміщення б’є тебе навідмах долонею скривдженої коханки)

Талігхіл підвівся в стременах і подивився назад. Курна це справа — їхати на війну, дуже курна і дуже галаслива. Він невдоволено зиркнув на Тієліга, що трясся у сідлі праворуч, на Джергіла та його команду, які рухалися півколом, не зводячи очей з правителя. Навіть не віриться, що їдеш на війну.

Шлях попереду роздвоювався, і Пресвітлий підкликав до себе охоронця:

— Я навідаюся до садиби, у мене справи. Колоні не зупинятися — доженемо.

Правитель і декілька чоловік з особистої