Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

— Я заплачу, — хрипло сказала Тесса. — Продовжуйте.

— Продовжую, — Раф-аль-Мон знову потер руки. — Отже, завтра ви укладете угоду і відправитесь до ущелини Кріни. Вам відомо щось про тамтешні вежі?

— Відомо, — підтвердив Кен.

— Тоді не буду втомлювати вас довгими тактично-стратегічними характеристиками веж. Ду-уже гарні вежі для захисту Ашедгуну від будь-яких атак з півдня. Зараз звідти насувається військо хумінів, яке значно чисельніше за те, що має сьогодні в розпорядженні старегх. Для збору армії потрібен час. Як його виграти? Дуже просто — затримати братів Хпирнів в ущелині. Тому й треба відправити у вежі загін Вільних Клинків і згубити там; досить зручно, бо на закінчення війни найманцям не доведеться платити.

— Чи не можна конкретніше? — похмуро запитав Кен.

— Конкретніше?.. Можна й конкретніше.

— Будьте ласкаві, — сухо сказала Тесса. І додала: — Спробуйте переконати нас, що все, сказане вами, правда. Інакше…

— Не сумнівайтеся, — відмахнувся старий. — Ви впевнитеся в цьому — так чи інакше. Якщо не сьогодні ввечері, то через тиждень-другий — точно. Але тоді буде запізно.

Войовниця промовчала.

— Тож слухайте…

(зміщення — лампа на допиті в слідчого: відповідай!)

У загальній залі пусто і темно. Тесса стомлено присіла на табурет: Боги, як я стомилася!

— Ти таки віриш, — сказав Кен.

— Так, вірю.

— А я — ні.

Хочеться їсти. І спати. Спати — більше. Завтра вранці треба йти до палацу, а я… Чи треба? Якщо те, про що розповів старий, правда…

— Розумію, Кене. Щось придумаємо.

— То завтра ти не відмовишся від пропозиції Пресвітлого?

Вона сумно всміхнулася, сподіваючись, що в темряві він не побачить.

— Чи я можу відмовитися? Сог з’їсть мене без гірчиці. Звичайно, не відмовлюся.

— Але… ти ж віриш.

— Упевнена, щось придумаємо. Сходи, скажи, щоб принесли поїсти — інакше я не доживу до ранку.

Брат пішов.

Армахог нездатен… На таке — нездатен.

(Але він намагався тебе відмовити, так?)

Так. Але…

Але.

Войовниця похитала головою.

Хотілося вити. І їсти.

Вона поїла й пішла до себе.

ДЕНЬ ВОСЬМИЙ

— Це щось новеньке! — вигукнула Карна. — Цього немає в жодній історичній праці.

— Правильно, — відгукнувся Мугід. — Коли наші оповіді скінчаться, ви зрозумієте, чому.

— Сьогоднішній сеанс закінчено? — уточнив я.

— Так. Завтра продовжимо, панове.

Ми потихеньку розходилися.

Не знаю, як інші, а я маю намір зайнятися читанням «Феномену».

Так-с, на чому ми минулого разу зупинилися? Ага, там було посилання на Додаток, пов’язаний з суурами. Подивимося.

ДОДАТОК № 5

Суури та носії феномену Пресвітлих

Назва «суур» походить від імені давньоашедгунського мудреця Ісуура. Життя цієї людини, його слова й діяння заслуговують, аби їм були присвячені великі томи (що, до речі, робилося і робиться донині). Вчення Ісуура багато в чому визначило розвиток філософії, природознавства і культури Ільсвура на кілька століть уперед. Саме воно стало основою світогляду для особливого суспільного прошарку в давньому, а потім — новому Ашедгуні, — мандрівних мудреців.

В Ісуура було багато учнів; принаймні, людей, що так себе називали, — було більш, ніж досить. А сам він стверджував, що не приймав учнів. «Тільки той, хто живе за серцем і йде за своєю душею, стає моїм учнем» (1, стор. 23). З погляду Ісуура, таких — небагато.

Усе-таки вони були, і ще за життя мудреця деякі «перестали бути учнями, піднялися на наступний щабель вічності» (1, стор. 71). Вони залишили Ісуура і мандрували Ашедгуном і поза його межами.

Після смерті Ісуура мандрівні мудреці зібралися на могилі вчителя і радилися. (Вже на той час за ними закріпилася назва «суури», етимологія якої досить прозора.) Мета й результати зібрання перших суурів невідомі.

За кілька днів мудреці розійшлися і продовжували жити, як і раніше. Поступово у них з’явилися послідовники — вчення Ісуура «продовжувало жити у серцях, осяваючи шлях тим, хто бажав цього» (З, стор. 25–26).

Уклад життя суурів мало змінився відтоді. «Кроками своїми міряти путь, їсти те, що пошлють Боги і дадуть люди; не гніватися, не злословити, не чинити шкоди душі людській — ось наша доля», — все це суури пронесли крізь віки. Вони несподівано для інших — «тих, що зазнали марноти світу» — набули статусу недоторканних. За вбивство суура карали суворо і жорстоко. Це створило вигідні для обох сторін умови: вони не торкалися «марноти світу» — світ не чіпав їх. У такий незвичний і мудрий спосіб можновладці Ашедгуну позбавилися своєрідної небезпеки, яку несли в собі суури. Як стверджують деякі аналітики, мандрівні мудреці могли б серйозно похитнути світооснову, якби не опинилися частково «ізольованими від світу».

Житєвий триб суурів, здавалося, відкидав можливість будь-якої організованості та управління. Однак, раз на три роки (за необхідності — й частіше) більшість мудреців приходила на могилу Ісуура. Там вони проводили кілька днів, але завжди тема та результат зборів для невтаємничених залишалися невідомими.

Тож, повторимо: впродовж досить довгого часу, — аж до ан-тегу, що перетворив стародавні Ашедгун та Хуміндар на єдину державу, — суури залишалися поза «марнотою світу». Ан-тег не викликав особливих хвилювань серед мандрівних мудреців (якщо поняття «хвилювання» можна застосувати до них). Вони продовжували жити відчужено, але поступово (це легко помітити уважному історику) згадки в літописах про мандрівних мудреців усе частіше пов’язані з певними людьми — носіями феномену Пресвітлих.

Першу таку згадку знаходимо в «Літописі Ашедгуну нових часів» Ганеля. Ім’я суура (вірніше — його безіменність, що загалом властиво мандрівним мудрецям) пов’язане з історією Риги Проклятого (див. РОЗДІЛ 15). Надалі жодна людина, у якої виявлявся феномен Пресвітлих, не залишалася поза увагою суурів.

Можемо визначити кілька варіантів долі феноменоносіїв (відносно ролі мандрівних мудреців).

Варіант перший. Суур зустрічається з феноменоносієм до повноліття останнього або невдовзі після нього (до 25–27 років). Зазвичай, феноменоносій іде з мудрецем і подорожує з ним.

(Примітка. Цікавим є статус феноменоносія при мудреці. Наскільки нам відомо, він ніколи не ставав учнем суура. Він залишався супутником).

Тоді феноменоносій, як правило, опинявся в ізоляції від «марноти світу» і не втручався в неї. Звичайно, були й винятки (наприклад, історія Риги Проклятого).

Супутник супроводжував суура до самої смерті. Як свідчать письмові пам’ятки, він намагався не допустити — і найчастіше не допускав, — одруження супутника. Так чи інакше, у феноменоносіїв, які мандрували із суурами, дуже рідко з’являлися діти (відомі лише поодинокі випадки). Цей факт разом із висновками, про які йтиметься далі, дає ще одне підтвердження