Бар "На перехресті" - Тетяна Гуркало

— А ми що робитимемо? — спитала Міррет.

— Ми обійдемо замок і пройдемо з іншого боку, — заявив вовк.

— Як? — запитала Аллочка.

— Вирішимо на місці, я там ніколи не був.

Міррет зітхнула і з тугою подивилася на Луї. Він відповів кривою посмішкою.

***

Загалом, як і підозрювала Міррет, план у шановного викладача був дещо недоопрацьований. Ні, з Аллочкою все пішло як по маслу. Вона переодяглася у сукню а-ля «молода селянка», заплела волосся в косу, наділа на голову сплетений Міррет вінок, з нарваних на галявині квітів, а потім, покрутившись і поплескавши долонями по сукні, заявила, що для повноти образу дечого не вистачає. Запитати чого саме, ніхто не встиг. Ельфійка підійшла до вовка, потрясла перед його носом широкою спідницею і веліла:

— Гризи!

Вовк від несподіванки мало не забув про обітницю мовчання, надто вже характерний звук видав, перш ніж клацнути щелепою.

— Скажу, що на мене напали вовки, ледве відбилася. Так буде жалісливіше, — пояснила свою вимогу Аллочка.

Міррет покрутила пальцем біля скроні, а вовк зітхнув усім тілом і слухняно вчепився іклами в тканину.

Гриз він старанно, тріпав, жував і домігся того, що міцна тканина затріщала. Видерши шмат, вовк відплював від ниток, чхнув, а потім сунув ніс у дірку і тицьнувся Аллочці в коліна. Ельфійка зойкнула і відскочила.

— А ось і напад, — життєрадісно сказав Луї.

— Ага, зараз він її честі позбавить, — підтримала Міррет.

Аладріель сердито задихала і дістала з-під спідниці кольт, правда відразу засунула його назад, згадавши, що в сумці знайшлося всього два патрони і взяти більше поки ніде.

Вовк, котрий з цікавістю спостерігав за цими маніпуляціями, видав дивний звук, на що ельфійка гордо задерла носа і веліла показати куди йти.

По лісі Аллочка йшла старанно зображуючи бідну заблудлу овечку. Вона навіть іноді аукала, правда не дуже голосно. А то мало, ще хтось почує, рятувати і допомагати кинеться.

А потім ліс закінчився і прекрасна ельфійка потопала дорогою, що обгинає ліс, до замку. Ну, як до замку… скоріше до великого будинку, обнесеного високим парканом, над яким тільки дах було видно. Підійшла в результаті Аллочка до воріт, котрі непогано поєднувалися з парканом. Ці ворота були дубові, з мідними прикрасами та замкнені.

Ельфійка трохи перед ворітьми потопталася, поправила вінок, подумала і постукала, спершу кулаком. Коли ніхто не відкрив, дівчина штовхнула дубові дошки ногою і щось неприємне прошипіла, трохи поскакавши на одній нозі. Потім ельфійка підняла камінь і жбурнула його, цілячись у велике мідне коло на одній із стулок. І саме в цей момент відчинилися непомітні двері, і з них висунулась голова. Саме на тому самому місці, де було мідне коло.

— Ой! — Я не хотіла! — тоненьким голоском зойкнула ельфійка. — Я загубилася і заблукала. Я взагалі, ніжна та трепетна діва, а у вашому лісі вовки водяться!

Замість першої голови відразу з'явилася друга. Окинула здивованим поглядом ельфійку в скособоченому вінку, нетверезо гикнула і закричала:

— Важеку!

У відповідь щось з гуркотом звалилося, потім дрібно затупотіло і з-за дверей виглянув скуйовджений, захеканий хлопчик.

— Пану доповісти! — наказав нетверезий мужик.

Хлопчик кивнув і з тупотом помчав.

Не минуло й п'яти хвилин, як перед світлими очима Алочки з'явився низький щільний чоловік. Він насамперед подивився на вигризену вовком дірку, намагаючись щось там видивитись. Потім перевів погляд на обличчя і широко посміхнувся.

— Я заблукала і загубилася, — патетично сказала ельфійка.

Мужичок розплився в посмішці, а потім пафосно промовив:

— Ласкаво просимо до мого замку!

***

У Мірет, Луї і вовка, на відміну від прекрасної ельфійки, з проникненням у замок відразу ж виникли проблеми, причому великі. І набули вони форми високого паркану.

— Міррет, у тебе в сумці обладнання для скелелазіння немає? — спитав некромант.

Дівчина знизала плечима і приступила до пошуків.

— Це буде надто довго, — сказав вовк. — Краще пошукай катапульту. Або крила.

Міррет пирхнула.

— А може якось на сандалях, — озвучив розумну думку Луї.

Йому здавалося, що розумну. Навіть у той момент, коли він переносив через паркан Міррет, так здавалося. А потім довелося переносити вовка, якого не можна було смикати за шерсть, кидати і хапати за все поспіль. При цьому сам він намагався впасти, линяв, мало не відкусив Луї вухо, стверджував, що випадково, і боявся лоскоту. А ще він був важкий, як і належить дорослому чоловікові. І коли Луї таки дотягнув його до верху стіни, некроманту довелося боротися з бажанням кинути ношу і злісно розреготатися.

— Більше я цей трюк виконувати не буду, — похмуро сказав Луї, зашнуровуючи кросівки. — Нехай мене краще вб'ють.

— Хм, — відповіла Міррет.

— Угу, — не заперечував проти вбивства вовк.

А потім вони шукали чорний вхід, якого в цьому домо-замку просто не було.

Потім лізли через виявлене відчинене вікно, як виявилось, на кухню. А ще виявилося, що за штурмом вікна з цікавістю спостерігала дівчина, що сиділа над відром з картоплею. Бідолашній було настільки цікаво, що вона впустила овоч і відкрила рота. Вовка вона обізвала хорошим песиком. На Луї дивилася з цікавістю, а потім ще й створила якийсь дивний знак, чи захищаючий, чи відганяючий. Але крім цього інших дій робити не стала, смиренно повернувшись до картоплі. Чи тут постійно хтось у вікна лазить. Чи вона за щось не любила господарів.

З кухні початківці викрадачі пояса вивалилися дещо шоковані і далі почали крастися нескінченним і безлюдним коридором. Десь далеко заграла скрипка. Вовк незабаром став сам із собою радитись, надовго зупиняючись перед кожним поворотом.

— Ні, не тут, — приходив він щоразу до висновку і йшов далі.

Скрипка звучала все голосніше і невдовзі вони дійшли до коридору перегородженого натовпом людей, які намагалися заглядати у відчинені двері. Вони штовхалися, пихкали, але намагалися не галасувати. Скрипка грала у тому приміщенні, яке цих людей так цікавило.