Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд
З натовпу засуджених час від часу лунали голоси: це чоловіки викрикували жіночі імена. Мені стало ясно, що ті жінки обрані не випадково — імперці під час допитів з'ясували, хто їх чоловіки. Пари возз'єдналися самим моторошним способом — розділені, вони могли бачити, але не мали можливості навіть доторкнутися один до одного.
Чоловіків поставили на коліна на краю ями. Їх руки були міцно зв'язані за спиною шкіряними ременями. Збиті в купу жінки могли лише безпорадно дивитися на обличчя своїх чоловіків, коли солдати, схопивши за волосся, перерізали горло черговій жертві. Я чітко пам'ятаю, як блищали мокрі від дощу і крові м'язисті тіла тих солдатів.
Зробивши свою справу, кат скидав тіло в яму і переходив до наступної жертви.
Чоловіки, які очікують своєї черги, плакали, тремтіли, вигукували імена своїх коханих, в останній раз повторювали слова любові. Жінки відповідали тим же, з жахом спостерігаючи, як падає в яму чергове тіло — з перерізаним горлом, б'ючись в передсмертній агонії. Це було саме гірке і жахливе видовище з тих, що мені довелося побачити.
Багато жінок, при вигляді страшної смерті чоловіків, без свідомості падали на землю в мокрий бруд, змішаний з блювотою. Рівний шум дощу змішувався з повними жаху жіночими голосами, які викрикували ім'я чергової жертви. Полонянки билися, намагаючись вирватися з сталевої хватки охоронців. А ті, сміючись, виштовхували вперед то одну то іншу, і голосно розповідали чоловікові про свої наміри щодо його дружини. Це була особлива, збочена жорстокість, що заподіює такі страждання, розміри яких неможливо передати.
Вони ж не просто назавжди розлучали сім'ї, вони знищували зв'язку між людьми. Кожен хоч раз задавався древнім, як світ питанням: як виглядав би кінець світу? Так от, думаю, кінець світу виглядав би точно так. Якщо кожна людина — це окремий маленький світ, значить, в той день настав кінець багатьох світів. Передсмертна агонія безлічі людей зливалася в одну нескінченну агонію цілого світу.
Річард з силою стиснув пальцями скроні, немов хотів розчавити власний череп. Нарешті, важко зітхнувши, він змусив себе заговорити.
— Хіба нікому не вдалося втекти? — Пролунав у дзвінкій тиші його голос. — Невже за весь час, поки тривали ці насильства і вбивства, ніхто не зумів втекти?
Джебр кивнула.
— Упевнена, що дехто намагався. Але напевно я нічого не знаю.
— Втечі було цілком достатньо, — тихим голосом промовила Ніккі.
— Достатньо? — У люті закричав Річард, обертаючись до неї. Він постарався взяти під контроль спалах гніву, щоб голос звучав тихіше. — Достатньо для чого?
— Достатньо для їх цілей, — похмуро відповіла Ніккі, заглянувши в його очі. Те, що вона там побачила, змусило її нахмуритись ще більше.
— Ордену відмінно відомо, що іноді бранці тікають. Час від часу, в самий розпал звірств, охоронці навмисно розслабляються, щоб дехто міг втекти.
Річард відчув, що безнадійно губиться серед обривків безрадісних думок і припущень.
— Але чому?
Ніккі довго і розуміюче дивилася в його очі, і, нарешті, відповіла.
— Щоб страшні чутки поширилися якнайдалі. Щоб наступне місто, яке вони вирішать захопити, здалося без бою, а не чинило опір. Така попередня чутка дозволяє Ордену домогтися перемоги без необхідності битися за кожен пройдений крок. Жах, який вселяють поширювані чутки — потужна зброя, вона позбавляє хоробрості тих, хто ще не зазнав нападу.
Серце Річарда важко забилося, ледь він спробував уявити, що відчувають люди, чекаючи неминучого нападу, і жах який вони відчувають. Запустивши пальці у волосся, Річард відкинув їх назад і знову повернувся до Джебр.
— Вони вбили всіх полонених?
— З різних причин деяких чоловіків вони не вважали загрозою для себе. Таких збирали в бригади і відправляли працювати в село. Не знаю, що трапилося з ними потім, але, думаю, вони все ще там, у рабстві, виробляють їжу для Ордену.
Джебр опустила погляд, і деякий час прибирала з обличчя пасма волосся.
— Більшість жінок, що вижили, стали власністю армії. Наймолодшим і привабливим просмикнули в губу мідне кільце — вони були призначені для офіцерів високого рангу. Табір весь час об'їжджали вози, які збирали тіла жінок, які не витримали знущання. Ніхто з офіцерів жодного разу не заперечив проти звірячого поводження з цими жінками. Трупи нещасних просто скидали в загальну яму. Тіла солдатів, втім, теж ховали в загальних могилах. Жодному солдату Ордена не поставили навіть таблички, щоб відзначити місце, де він похований. Орден не вірить в цінність окремої особистості, і не вважає за необхідне виділяти кожну окрему людину, щоб навіть написати його ім'я на могильній плиті.
— А діти? — Запитав Річард. — Ти казала, що маленьких хлопчиків вони не вбивали.
Джебр глибоко зітхнула і заговорила знову.
— Ну… хлопчиків зібрали й розділили на групи за віком. Вони називали ці групи загонами новачків. Їх вважали не галейськими бранцями, а молодими воїнами Імперського Ордена, звільненими від людей, які пригноблювали їх і розбещували їх уми. Провину за це Орден покладав на старше покоління, а ці молоді люди, як вони говорили, були невинні в гріхах дорослих. Тепер, коли вони і фізично, і духовно були відокремлені від дорослих, можна було починати їх навчання.
Можливо, це навчання можна було б назвати грою. Але грою нещадною. З ними досить добре обходилися, використовуючи кожну хвилину для розвитку в них сили і певних навичок. Заняття не залишали дітям часу нудьгувати за своїми родинами — такі почуття вважалися проявом слабкості. Тепер їх сім'єю став Орден, подобається їм це чи ні. Ночами звідусіль лунали не лише крики жінок. Я чула ще і спів — хлопчики співали під керівництвом спеціальних інструкторів. — Джебр махнула рукою кудись убік.
Я носила їжу і цим офіцерам теж, тому могла день за днем спостерігати, що відбувалося з хлопчиками.
