Дві Вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Розділ 9 ЩО МОЖНА ЗЛОВИТИ В КАЛАМУТНІЙ ВОДІ

Арагорн, Гімлі і Леголас не поїхали з Гандальфом. Гобіти спустились до них, коней відпустили пастись та всілись усі разом на руїнах. [144]

— Здається, наше полювання скінчилось, — сказав Арагорн, придивляючись до гобітів. — Навіть не віриться. І куди нас доля закинула!

— Саме час нам, скромним мисливцям, розгадати нарешті свої скромні загадки, — запропонував Леголас. — Поки значні особи зайняті значними справами…

- І ми хотіли б вас послухати, — попросив Меррі. — Древес дещо розповів, але в нього відомості не повні.

— Давайте по порядку, — заперечив Леголас. — Ми вас шукали, а не навпаки, ми й питати будемо перші.

- І першими трохи поїмо, — додав Гімлі. — В мене голова аж тріщить, та й полудень давно минув. Я багато чого пробачу цим шибеникам, якщо вони наділять нас хоч чимось зі своїх трофеїв!

— Дамо, дамо тобі і поїсти, й попити! — пообіцяв Пін. — Як тобі зручніше — подавати сюди чи пообідаємо у кордегардії? Бо ми обідали під відкритим небом, щоб, не змикаючи очей…

— Наскільки я встиг зауважити, принаймні одне око ви змикали, — перервав його Гімлі. — Ноги моєї не буде у орчій конурі, а орчих запасів і до вуст не візьму!

— А тебе ніхто й не примушує, - сказав Меррі. — Можеш повірити, нам орки теж до смерті набридли. Але Саруман не зовсім з глузду з'їхав, оркам ворота стерегти не доручав. Тут стояли люди, вони мали особливі пільги, і харчі їм постачали відбірні.

- І тютюнець? — спитав Гімлі.

— Тютюнець — це вже окрема історія, — ухильно відповів Меррі. — По обіді про все дізнаєшся.

Гобіти провели дорогих гостей під арку, потім у двері наліво, далі по східцях до просторої кордегардії; там стояв довгий стіл, у високому каміні горіли уламки деревини. Раніше у приміщенні було, мабуть, тьмаво, бо єдине вікно виходило до підворіття — але тепер крізь пролом проходило доволі світла.

— Хмизу в нас бракує, - вибачився Пін, — бо дрова, скільки ми не шукали, всі вогкі. Але тяга відмінна — видно, камін ще цілий. Відтак я вам зараз грінок підсмажу, бо хліб тут зовсім черствий.

Вони посадили друзів за стіл, а самі щезли у коморі та повернулись навантажені посудом, пляшками й різноманітними наїдками. [145]

— Не відвертай носа, друже мій Гімлі, - сказав Меррі, виваливши на стіл все, що приніс. — Це не корм для орків, а їжа, яка личить людині, як висловився б шановний Древес. Що будеш пити — вино, пиво? Маємо пречудове барильце! Ось першокласна шинка, ось грудинка — можемо підсмажити пару скибок. Правда, зеленини ніякої нема — постачання кепське, останнім часом привозу не було. І солодкого нічого, крім хліба з медом. Згодиться?

— Ще й як! Вважай, що ми розрахувалися!

Гобіти пригощали та пригощались самі, немов і не обідали. «У доброму товаристві гріх не попоїсти», — казали вони.

— Які дбайливі! — сміявся Леголас. — А якби ми нині не з'явились, ви з чемності складали б товариство один одному?

— Прошу не прискіпуватись! — образився Пін. — В полоні нас, можна сказати, майже не годували, та й раніше — хіба то харчування! І не пам'ятаю, коли ми всі востаннє їли досхочу!

— Однак піст вам не зашкодив, — зауважив Арагорн. — Ви, братці, так би мовити, розквітли.

— Вірно, — підтвердив Гімлі, дивлячись на друзів поверх келиха з вином. — Волосся густе стало, завилося, я б сказав навіть, що ви підросли, якщо це можливо у гобітів вашого віку. Древес, видно, вас голодом не заморив!

— Що ні, то ні, - визнав Меррі, - але енти тільки п'ють, а чи водою наїсися? Звісно, трунки Древеса корисні, але нам важко без чогось істотнішого.

— А, то ви пили воду ентів! — вигукнув Леголас. — Тоді не варто дивуватися вашому розквіту. В старих піснях воді Фангорну надають чудодійні властивості.

— Багато чого надають Фангорнові, - сказав Арагорн, — а я туди так і не навідався. Хотілося б почути про нього та про ентів теж.

— Енти? О, енти — це таке! Ну, по-перше, вони дуже різні. Всілякого розміру… та все таке. І потім їхні очі… Дивні такі очі, розумієте…

Пін безпорадно змахнув руками — опис не складався, але швидко здогадався, що сказати:

— Та взагалі, ви ж їх бачили здаля! У всякому разі, вони вас помітили й сповістили, що ви прямуєте сюди, а коли познайомитесь ближче, то все самі зрозумієте. [146]

— Це нечесно! — обурився Гімлі. — Хто ж починає історію з середини!

— Куди поспішати? — заспокоїв його Меррі. — Спершу давайте, якщо вже всі ситі, напхаємо люльки та покуримо! Хай нам хоч на часинку примариться, ніби ми знову в Бригорі чи в Рівенделлі…

І він витяг з кишені добряче наповнений шкіряний кисетик.

— У нас цього добра хоч греблю гати, — похвастався він. — Якщо забажаєте — можете набрати на дорогу, скільки душі завгодно. Уявляєте, сьогодні вранці ми з Піном заради розваги вивуджували з води що трапиться і бачимо — гойдаються два барильця. Відкрили, а там — тютюн, вищого ґатунку й зовсім сухий!

Гімлі взяв дрібку, розтер між пальців, понюхав:

— Дуже запашний!

— Ще б пак! Це ж наша продукція, з Довгонора, на барильцях було тавро фірми Люлькасів. А ось як вони сюди потрапили — хто здогадається? Я й не чув, щоб ми торгували з Саруманом… Ну, чи згодиться?

— Згодилось би, якби ми мали люльки, — зітхнув Гімлі. — Бо я свою загубив десь у Морії, а може, й раніше. Вже й забув, який той тютюн на смак. Ви часом не виловили з мутної водиці пару люльок?

— На жаль, ні! — розвів руками Меррі. — Всюди пошаруділи — нема. Може, Саруман такі розкоші одному собі дозволяв? Не стукати ж у двері Ортханка, мовляв, чи не позичите люлечку? Нічого, обійдемось, покуримо, як брати, по черзі…

— Постривай! — перехопив Пін, сунув руку за пазуху та витяг мішечок, що висів на шнурці. — В мене тут зберігаються деякі скарби, ліпші, ніж зловорожий Перстень. Ось, тримай: моя стара дерев'яна люлька. Ось ще: люлька запасна. Я їх через півсвіту ніс, сам не знаю нащо — адже куриво давно все витратив! Аж ось і знадобилися…

І він подав Гімлі добре обкурену люльку з широкою пласкою голівкою.

— О найвеликодушніший з гобітів! — вигукнув Гімлі. — Я твій боржник!

— Чудово, — посміхнувся Леголас. — А тепер давайте вийдемо на свіже повітря. Подивимось, звідки вітер віє. [147]

Вони вийшли й посідали поблизу від зруйнованих воріт. Звідти добре було видно всю долину — туман здійнявся високо і помалу танув.

— Нечасто я