Дві Вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Ані ярл, ані його супутники до світу вже не заплющили очей, але нічого страшного більше не трапилось. А вранці пролунав голос Ізени: широка хвиля з плюскотом прокотилась уздовж річища, розтеклась по прибережнх плесах, і річка заграла, ніби так завжди й було.
Сонце зійшло за хмарами, день настав сіренький, блідий. Над землею нависав задушливий, липкий туман. Крізь нього ледь виднілись обриси Долини Чародія. Колись вона вся пишно зеленіла, а Ізена була повноводою — її живили струмки та джерела в горах, де рясно випадали життєдайні дощі. Тепер лише попід стінами Ізенгарда залишились смужки поораної землі, де гнули спини Са-руманові невільники, а в долині буяли бур'яни та тернина. Колючі парості повзли, мов змії, по зсушеній землі, п'ялися на урвища, сплітались так, що утворювались якісь [138] клубки, кулі, де ховалися гнізда дрібних тварин. Посеред диких трав стирчали обгорілі пні. Бридкий, німий край, тільки вода зухвало шуміла у своїх берегах. Туман огортав усе це, але й він не додавав краси краєвиду. Вершники їхали мовчки; кожен з них намагався передбачити, що чекає на них, бо мета їхньої подорожі вже наближалась, і до кожної душі закрадався страх.
За кілька годин тракт обернувся на широку бруковану вулицю: бруківка лежала щільно, між камінням не пробивалась жодна билинка. Обабіч були викопані ринви для стоку води. Потім з туману виринув чорний стовп з білою кам'яною рукою зверху. Пальці Білої Руки вказували на північ. За стовпом мали з'явитись ворота Ізенгарда. Тривога вкралася до найстійкіших сердець, але за туманом нічого не було видно.
З прадавніх часів стояло під крилом Нан-Курунір місто, яке в Рохані звали Ізенгардом. Гірські відроги, що вигинались майже правильним колом, стали йому і за стіни, і за перші будівлі. Чимало попрацювали там нуменорці, та й Саруман не витрачав часу даремно. Єдиний вхід був прокладений під склепінням тунелю у південній частині кола; його замикали з обох кінців залізні ворота на завісах, вбитих прямо у скелю. Ці величезні ворота можна було, якщо зняти запори, безшумно відкрити легким поштовхом руки. Внутрішній простір кола займала кругла, мов тарілка, улоговина, близько милі в поперечнику. Колись тут росли сади, між садами звивались тінисті доріжки, а посередині лежало блакитне озеро, яке живили водою гірські джерела; при Сарумані зелень вивелася, стежки випрямили, вкрили чорним гранітом та поставили уздовж них чавунні стовпчики з ланцюгами. Всі приміщення — житло, комори, коридори — були видовбані в скелях, і незчисленні вікна та двері дивилися на круглий майдан. Там жили робітники, слуги, бранці, солдати, саме там знаходилися великі арсенали. В глибоких ямах під стінами тримали вовків. Уся площа міста була порита та подірявлена: під землею понакопали льохів, прикрили зверху напівкруглими куполами; вночі місто було схоже на цвинтар з привидами — земля раз у раз трусилась, з льохів тяглися султани диму та пари, мертвотно-білого, бурого або отруйно-зеленого. Там, у підземеллях, ховались кузні, печі, там безперестажу [139] крутились залізні колеса та грюкали молоти. Всі дороги, огороджені ланцюгами, сходились до центру улоговини, до високої, дивовижного вигляду башти. Будували її ті ж самі руки, що зрівняли колись гірську западину та вимостили дороги, але здавалось, ніби вона виросла сама по собі, зламавши кору земну, що страждала від пологової муки.
Чотири круглих башти з чорних важелезних блоків єдиним могутнім стовпом підіймались на неймовірну височину, а там розділялись та стирчали, мов гострі роги; до кожної великої башти приліпились маленькі, з гострими шпилями. Між ними був улаштований рундук з підлогою з полірованого каміння, на якому викарбували таємничі написи. Звідси, з височини 400 футів, було видно всю рівнину та далекі гори Така була оселя Сарумана, Ортханк; ця назва, завдяки дивній грі звуків мала подвійне значення: ельфійською мовою — «гора-ікло», а роханською — «хитра голова».
Колись Ізенгард, неприступна сторожова фортеця, був також зручним житлом для відважних лицарів — хранителів західного кордону Гондору та мудрих звіздарів. Саруман поступово все перекроїв на свій лад. Йому здавалось, що він вдосконалив місто, але всі хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню, справжню мудрість, були підказані з Мордору, хоча сам він про це й не здогадувався. Врешті-решт усе, чим він займався, виявлялося лише дитячою забавкою чи лестощами підлабузника, а Ізенгард ставав копією страшної твердині, тюрми, вогняного джерела — Барад-Дура, Чорного Замку, котрий суперників не терпів, з лестощів глузував і, сповнений пихи та незмірної сили, спокійно очікував нагоди, не знаючи, що таке страх.
Оце й усе, що знали роханці. Нічого, окрім чуток та переказів, не доходило до них; на пам'яті нинішнього покоління ніхто з них не входив до воріт Ізенгарда, якщо не лічити Гадючого Язика чи інших на його зразок, та й ті пробирались до Сарумана крадькома і про те, що бачили, не балакали.
З усіх супутників Теодена один Гандальф спокійно проїхав повз вказівну кам'яну руку, і відразу ж на кінчиках [140] білих пальців, де повинні бути нігті, проступили червоні плями, немов від засохлої крові.
Все навкруги виглядало, ніби після сильної повені; на дорозі розлились широкі калюжі, вода виповнила ринви, текла блискучими струмінчиками по бруківці. Туман трохи порідшав; було вже опівдні. Проїхавши десь з півмилі, Гандальф зупинив коня та покивав головою, скликаючи всіх до себе. Завіса туману піднялась. Загін стояв перед ворітьми Ізенгарда.
Ворота, зім'яті, мов аркуш паперу, лежали на землі, виламані з петель. Навколо валялись кам'яні блоки, потріскані або розколоті. Арка ще стояла, але тунель за нею обернувся на відкритий прохід, а по стінах зяяли діри та розгалужені тріщини. Башти лежали безладною купою. Якби Велике Море розгнівалось та вдарило у ці стіни, воно не спричинило б більшого спустошення.
Улоговина за колом стін, залита бурхливою водою, нагадувала казан з окропом; в ньому, занурюючись та кружляючи, плавали Лошки, колоди, скрині, барила, всілякий мотлох; над новоствореним багнищем стирчали похилені колони, розщеплені, мов очеретинки. Тільки твердиня Ортханк, непорушна, височіла, як і раніше, в центрі, і каламутні хвилі
