Віщі сестри - Террі Пратчетт

— Нашкрябай щось бадьоре, — сказав він тоді. — Ну, розумієш, щось духопідйомне. Щоб у наших друзів на галерці завирувала кров і побіліли пальці. А ми якраз встигнемо перемінити декорації. 

Попервах Г’юл дещо соромився цієї п’єси. Він дуже підозрював, що знаменита битва при Морпорку була просто штовханиною пари тисяч загрузлих в болоті чоловіків, які відправляли один одного в небуття за допомогою іржавих мечів. Що сказав останній король Анку купці обірваних і стомлених воїнів, які знали, що супротивник перевершує їх числом, позицією та здібностями воєначальників? Мабуть, щось полум’яне, рвучке, щось таке як ковток бренді для вмираючого; без логіки, без аргументів — просто слова, які потрапляли безпосередньо у стомлений мозок і підіймали людину на ноги. 

Тепер він наочно переконався в ефекті цих слів. 

Йому почало здаватися, що стіни розтанули і навколо лежать оповиті холодним туманом болота та тиша, яку порушують лише нетерплячі крики стерв’ятників… 

І цей голос. 

Ці слова написав Г’юл, вони належали йому, ніякий напівбожевільний король нічого подібного не говорив. Він, Г’юл, написав усе це, щоб заповнити паузу, протягом якої за лаштунками на сцену витягнуть замок, зроблений з натягнутої на раму мішковини — але цей голос змітав зі слів вугільний пил і сповнював приміщення алмазами. 

«Я створив ці слова, — подумав Г’юл, — але вони не належать мені. Вони належать йому. 

Досить просто поглянути на цих людей. Ні в кому з них не знайдеш і крихти того, що зазвичай звуть патріотизмом — але якби Томджон закликав, вони просто зараз пішли б на штурм палацу Патриція. І, можливо, навіть перемогли б. 

Лишається тільки сподіватися, що цей голос не потрапить у погані руки…» 

Щойно розпечене до білого відлуння останніх слів розкотилося в головах слухачів, гном прийшов до тями, вибрався зі свого сховку і штовхнув Томджона під коліно. 

— Тепер забираймося, бовдуре, — прошепотів він, — доки їх не попустило. 

Він рішуче вхопив хлопця за руку, сунув остовпілому барменові пару контрамарок і поквапився до виходу. Спинилися вони тільки на вулиці. 

— По-моєму, я непогано виступив, — сказав Томджон. 

— Аж занадто. 

Хлопець потер долоні. 

— Твоя правда. Куди йдемо далі? 

— Далі? 

— Ніч іще тільки починається! 

— Ніч уже закінчується. А починається день, — поспішно сказав гном. 

— Все одно я не хочу додому. Тут немає якогось спокійнішого місця? Ми ж і по ковточку зробити не встигли. 

Г’юл зітхнув. 

— Я чув про тролеві таверни, — сказав Томджон. — Десь у Затінках[48] такі є. Хотів би я побувати в тролевій таверні. 

— Хлопче, вони тільки для тролів. Там наливають рідку лаву, подають гальку зі спеціями, а грають важкий метал. 

— А гномові бари? 

— Не варіант, — гаряче заперечив гном. — До того ж тобі довелося б сидіти там нагинці. 

— Наливайки для нижчого класу, еге ж? 

— Гаразд, подивися на це так: як довго ти зміг би горланити пісні про золото? 

— «Це жовте, це дзвенить і можеш за нього все купити ти», — видав Томджон для експерименту. Вони проштовхувалися крізь заюрмлену площу Розбитих місяців. — Секунди чотири. 

— Отож. А на п’ятій годині поспіль це вже трохи приїдається. 

Г’юл з похмурим виразом обличчя копнув ногою бруківку. Коли вони заїжджали до цього міста попереднього разу, він навідався до кількох гномових барів — і йому там не сподобалося. Його земляки, які на батьківщині не робили нічого небезпечнішого за добування залізної руди та полювання на невеликих звірів, у місті відчували необхідним не вилазити з кольчуг, не виходити з дому без сокири на поясі і брати імена на кшталт Тімкін Вирвидуб. І ніхто не міг змагатися з міським гномом у вмінні квасити. Часом гном примудрявся спустошити весь кухоль так, що до горлянки не потрапляло ані краплі. 

— Так чи так, — продовжив Г’юл, — тебе все одно звідти викинули б. За нонконформізм. Бо насправді текст пісні про золото такий: «Золото, золото, золото, золото, золото, золото». 

— А приспів? 

— «Золото, золото, золото, золото, золото», — відповів Г’юл. 

— Е, ти пропустив ще одне «золото». 

— Таким от неправильним гномом я виріс. 

— Ну не те щоб «виріс», садовий пеньок, — усміхнувся Томджон. 

Гном тихо зашипів крізь зуби. 

— Вибач, — поспішно сказав Томджон. — Просто батько… 

— Я знайомий з твоїм батьком не перший день, — перервав його Г’юл. — Ми не один пуд солі разом з’їли, і, хай мені грець, не раз бувало так, що крім солі їсти більше було нічого. До того, як тебе… — він затнувся. — Словом, усяке було, — промимрив він. — От я й кажу, що… кожен є тим, ким він є. 

— Так. Вибач ще раз. 

— Розумієш, справа в тому… — гном раптом зупинився перед початком темної алеї. — Ти нічого не чув? 

Обоє втупилися в темряву, вкотре видаючи в собі провінціалів. Морпоркці не спиняються роздивитися темну алею, якщо звідти чутно підозрілі звуки. А коли бачать якусь штовханину, не кидаються на допомогу — принаймні на допомогу тому, хто обрав не той бік важкого черевика. Також вони в жодному разі не кричать: «Агов!». І вже точно не дивуються, якщо зловмисники, замість панічної втечі, починають розмахувати перед ними якимись картками. 

— Що це таке? — спитав Томджон. 

— Це ж блазень! — вигукнув Г’юл. — Вони пограбували блазня! 

— «Ліцензія грабіжнека»? — спитав Томджон, впритул роздивляючись картку. 

— Достоту так, — сказав ватажок трійці нападників. — Тільки ви на нас не розраховуйте, бо ми вже йдемо по домах. 

— Угу, — підтвердив один з його колег. — Це все через ці, як їх, квоти. 

— Але ви його побили! 

— Та ладно, тіки трохи. Це навіть і не биття. 

— Це типу ногами по спині поплескали, — додав третій грабіжник. 

— Баш на баш. Знаєте, як він Рона з правої навернув? 

— Ага. Ніякого поняття в чоловіка. 

— Ах ви ж безсердечні… — почав був Г’юл, але Томджон застережно поклав йому руку на голову. 

Він перевернув картку. На звороті було написано: 

«Дж. Г. «М’якоступ» Боґґіс та небожі 

Крадіжки на Замовленя 

«Стара Фірма» (з вами з 1789 р.) 

Всі типи крадіжок, проффесійно і конфеденційно 

Порядок у обкрадених приміщенях 

Виклик 24 години на добу 

Крадіжки всіх розмірів 

СТАВАЙТЕ ПОСТІЙНИМ КЛІЄНТОМ» 

— Схоже, все оформлено як слід, — неохоче вимовив Томджон. 

Від подиву Г’юл відпустив жертву нападу, якій саме допомагав зіп’ятися на ноги. 

— Як слід?! — заволав він. — У грабіжників? 

— Звичайно, ми випишемо йому квитанцію, — сказав Боґґіс. — Та хай ще тішиться, що він саме нам трапився. Новачки часом взагалі без поняття бувають.[49] 

— Свинопаси, — погодився хтось із племінників 

— І скільки ж ви з нього зняли? — спитав Томджон. 

Боґґіс витягнув з-за пояса блазневий гаманець, розв’язав його і зблід. 

— А щоб тебе, — промимрив він. 

Племінники обступили його з трьох боків. 

— Ось тобі й маєш. 

— Отаке вже вдруге в цьому році, дядьку… 

Боґґінс глипнув на жертву. 

— Звідки ж я знав? Ну от звідки? Тобто гляньте на нього — чого ви чекали? Кількох мідяків, ясен пень! Ми б на нього і уваги не звернули, якби він нам сам по дорозі додому не трапився. Ото воно так і виходить — для інших постаралися. 

— То скільки він мав? — повторив Томджон. 

— Та тут доларів сто сріблом, — простогнав Боґґінс, розмахуючи гаманцем. — Це ж не мій рівень. Не