Віщі сестри - Террі Пратчетт

— Та навіть сама Чорна Еліс ніколи на такі чари не наважувалася, — підбадьорливо мовила Тітуня. — Тобто там-то йшлося про цілих сто років, але ж вона перемістила в часі всього лише один-єдиний замок. Гадаю, це будь-хто зміг би. 

Суворі зморшки на Бабуниному чолі дещо пом’якшали. 

— І вона не подумала, що за цей час там усе заросте бур’янами, — зазначила вона. 

— Отож. 

— Чудова робота, — палко проголосив король Веренц. — Ми всі просто в захваті. Ми ж, як ефірні сутності, спостерігали все в подробицях. 

— Ви дуже люб’язні, — відповіла Тітуня. 

Обернувшись, вона побачила за його спиною натовп привидів, чиє недостатньо шляхетне походження не дозволяло їм сісти за (чи крізь) стіл в присутності примари короля. 

— А от ви всі забиралися б звідси до біса! Валіть у клуню, дармоїди! Хоча діти можуть лишитися, — додала вона. — Бідна малеча. 

— Просто вони всі такі раді нарешті опинитися за межами замку, — заступився король. 

Бабуня Дощевіск позіхнула. 

— Це все прекрасно, — сказала вона, — але тепер потрібно розшукати хлопця. Це наступний крок. 

— Візьмемося за це негайно після обіду. 

— Обіду? 

— Буде смажена курка, — пояснила Тітуня. — Ти втомилася. Крім того, на таку серйозну операцію знадобиться певний час. 

— Він має бути в Анк-Морпорку, — заявила Бабуня. — От побачиш. Всі зрештою опиняються саме там, тому звідти й почнемо. Якщо людині на роду написано що-небудь особливе, просто вирушай до Анк-Морпорку і чекай. 

Тітуня просяяла. 

— Наша Карен вийшла заміж за одного тамтешнього шинкаря, — радісно повідомила вона. — А я ще й дитинки їхньої не бачила. Матимемо безкоштовне харчування і все таке. 

— Та нам насправді й не потрібно нікуди вирушати. Важливо, щоб він прийшов сюди, — сказала Бабуня. — Бо те місто, знаєш… Як та клоака. Затягує. 

— Це ж цілих п’ятсот миль! — вигукнула Маґрат. — Тебе ж не буде цілу вічність! 

— Нічого не вдієш, — сказав блазень. — Герцог дав мені чіткі інструкції. Він мені довіряє. 

— Ха! Інструкції для винайму нових солдатів, я так думаю? 

— Та ні. Нічого подібного. Нічого настільки поганого… 

Блазень знітився. Він познайомив Шельметя зі світом слів. Це ж було краще, ніж рубати людям голови? І дозволяло б виграти час. Хіба це був не найкращий варіант за наявних обставин? 

— Але ти не повинен їхати. Ти ж цього й не хочеш! 

— Одне іншого не стосується. Я обіцяв бути вірним йому… 

— Так-так, «аж до останнього подиху». Але ти сам у це не віриш. Ти ж сам розповідав мені, як ненавидів Гільдію і все у цій професії! 

— Ну, так. Але я мушу. Я дав слово. 

Маґрат ледь не тупнула ногою — та все ж зуміла не принизитися до такого неподобства. 

— Саме тоді, коли ми почали краще пізнавати одне одного! — скричала вона. — Ти жалюгідний! 

Блазень звузив очі. 

— Якщо я порушу дане слово — от тоді я дійсно буду жалюгідним, — відкарбував він. — Хоча й мені трапляється серйозно помилятися. В кожному разі, мене не буде тільки пару тижнів. 

— Ти що, не розумієш? Я прошу тебе не слухатися герцога! 

— Мені справді дуже шкода. Ми можемо побачитися до мого від’їзду? 

— Я голову митиму, — холодно відказала Маґрат. 

— Коли? 

— Завжди! 

Г’юл потер перенісся і стомлено зиркнув на заляпані воском аркуші. 

П’єса не йшла. 

Він вписав у текст фатальне падіння канделябра, знайшов місце для лиходія, який приховував свою потворність під маскою, і переписав один з найкумедніших пасажів, що дозволяло в подальшому розкрити таємницю народження головного героя в торбі. Але його турбували ролі блазнів. Він ніяк не міг спинитися на якомусь одному баченні цих персонажів. Традиційно їх бувало двоє, і зазвичай це його цілком влаштувало — але тут, хоч-не-хоч, вимальовувався третій, от тільки він ніяк не міг придумати для нього якогось кумедного тексту. 

Він з рипінням водив пером по останньому чистому аркушу в спробах відтворити сказане голосами, які лунали в його голові уві сні. О, яким кумедним видавалося сказане ними тоді! 

Кінчик його язика мимоволі вистромився з куточка рота. Від напруги Г’юл аж спітнів. 

«Це тобі мій невеличький урок, — писав він. — А після уроків годитьця прогулятися. Гуляв би ти звітси вже зараз! Чи, може, боїся зарази? Тоді гуляв би вже тепер. Доречі, маєш олівця чи щось таке?..» 

Він нажахано подивився на аркуш. На папері все це виглядало беззмістовною маячнею. Але ж, але ж, у переповненій глядацькій залі його свідомості все було зовсім інакше… 

Він обмакнув перо в чорнильницю і знову спробував спіймати відлуння слів у своїй голові. 

«Перший блазень: 

Домовилися, босе! 

Другий блазень (розмахує пухирем на палиці): 

Біп-біп». 

Г’юл здався. Це мало бути смішно! Він знав, що це повинно бути смішно — він чув регіт глядачів у своєму сні. Але щось не виходило. Наразі. Чи ніколи не вийде? Як із тією ідеєю про двох блазнів, гладкого й худющого… «Ох і в заваруху ти мене втравив, Стенлі — я завжди казав, що траву ти варити не вмієш…» Він же тоді реготав — ледь не луснув, колеги тільки очі витріщали. Але ж уві сні це й справді було страшенно смішно. 

Він відклав перо й потер очі. Було вже, мабуть, близько опівночі, і вкарбована в мозок звичка підштовхувала його заощаджувати свічки — хоча зараз, що б там не казав Вітолер, вони могли дозволити собі скільки завгодно свічок. 

З міста долинули звуки гонгів та голоси нічних вартових, які повідомляли, що вже й справді північ і що, наскільки можна судити, нічого поганого в місті не відбувається. Чимало з них навіть встигали завершити речення до того, як на них налітали грабіжники. 

Г’юл розчинив віконниці, й перед його очима постав Анк-Морпорк. 

В цю пору року сторонньому спостерігачеві так і кортить сказати, що подвійне місто має неймовірний вигляд, як жодне інше. Але це було б не зовсім правильно. Воно завжди мало вигляд, як жодне інше місто. 

Зливна канава довжиною на півконтиненту — річка Анк — досягала міста вже досить широкою і такою ж брудною. З міста ж вона не так витікала, як вивалювалася. Завдяки столітнім покладам бруду дно річки місцями було вищим за деякі з низовинних ділянок узбережжя, тож зараз, після танення снігів, чимало найдешевших районів міста затопило водою — якщо так варто називати рідину, яку можна переносити сітками. Так відбувалося щороку, і цей факт міг би становити неабияку небезпеку для міської каналізації — тож було цілком логічним, що місто обходилося без неї. 

Мешканці ж обходилися тим, що тримали на задніх дворах плоскодонки та час від часу надбудовували свої садиби. 

Анк-Морпорк також вважався дуже сприятливим для здоров’я містом: мало якій хвороботворній бактерії вдавалося тут вижити. 

Г’юл обвів поглядом те, що, за відсутності кращого слова, доводилося називати туманом. У цьому тумані купчилися будинки, схожі на результати конкурсу з будівництва піщаних замків одразу після припливу. На блідо-жовтому тлі тішили око візерунки вуличних вогнів та освітлених вікон, але Г’юлову увагу привернув один окремо взятий вогник, що блимав геть неподалік. 

На придбаному Вітолером за неймовірні гроші невеличкому пагорбі при березі зводилася нова будівля. Подібно до гриба, вона росла навіть уночі: у світлі металевих діжок з палаючою нафтою. Г’юл розрізняв на риштуванні фігурки найманих робітників та навіть деяких акторів, що не вважали нічну пору доби достатньою підставою, аби припинити