Віщі сестри - Террі Пратчетт

Томджон та Г’юл стали свідками того, як ця атмосфера вихлюпується за межі шинку. Коли вони підійшли до дверей, ті розчахнулися, і їх проминув якийсь чолов’яга. При цьому землі він торкнувся тільки після удару об стіну будинку навпроти. 

За ним з дверей з’явився велетенський троль, винайнятий власниками для забезпечення видимості порядку, й виволік ще два безвільних тіла, які й кинув на бруківку, подарувавши їм наостанок по копняку в м’які місця. 

— О, мабуть, це і є шибайголівство, як гадаєш? — спитав Томджон. 

— Схоже на те, — буркнув Г’юл. 

Він здригнувся. Шинки викликали в ньому ненависть, бо пияки, промахуючись по столу, раз у раз намагалися поставити кухлі йому на голову. 

Поки троль, вхопивши одного з непритомних клієнтів, гупав його головою об бруківку в спробах витрусити сховані цінності, Томджон та Г’юл чим хутчіш проскочили всередину. 

Пити в «Барабані» було все одно що дайвінгувати в болоті, хіба що в болоті алігатори не порпаються у ваших кишенях перед тим, як вас з’їсти. Поки новоприбулі пробиралися через натовп до стійки, їх супроводжували дві сотні очей, сотня ротів припинили пити, лаятися чи просити пощади, і дев’яносто дев’ять брів здійнялися в спробі їхніх власників зрозуміти, підпадають прибульці під категорію А (тих, кого треба боятися) чи B (тих, кого треба залякати). 

Томджон прокладав собі дорогу через натовп так, ніби цей натовп був його власністю, і з притаманною юності гарячкуватістю ляснув по шинквасу долонею. До рис, які сприяли виживанню в «Латаному барабані», гарячкуватість не належала. 

— Дві пінти найкращого пива, хазяїне, — сказав він. Його інтонації було прораховано настільки старанно, що господар, на свій власний подив, почав наповнювати перший кухоль ще до закінчення фрази. 

Г’юл обережно роззирнувся. Праворуч сидів гігантського зросту бородатий чоловік з комплекцією одразу кількох биків і такою кількістю ланцюгів, що вистачило б для швартування бойового корабля. До гнома обернулося обличчя, схоже на порослий волоссям будівельний майданчик. 

— Ти гля, — сказало воно. — Це ж довбаний садовий пеньок[46]. 

Г’юл похолов. За всього космополітизму мешканців Анк-Морпорка, їхнє ставлення до представників негуманоїдних рас було однозначно-прохолодним — тобто зводилося до удару цеглиною по голові та скидання тіла в річку. Звичайно, це не стосувалося тролів, бо складно демонструвати расову нетерпимість щодо семифутової істоти, здатної прогризти стіну — принаймні демонструвати хоч трохи довго. А от істоти зростом заледве три фути були наче створені для дискримінації. 

Велетень дав гномові легкого потиличника. 

— А де твій вазон? 

Бармен поставив кухлі на брудний шинквас і підштовхнув їх. 

— Ось, будь ласка, — сказав він кривою посмішкою. — Пінта і півпінти. 

Томджон розтулив був рота, але Г’юл щосили копнув його під коліно. Не звертати уваги, не звертати уваги, єдиний варіант — змитися звідси якнайскоріше… 

— А маленький гостроверхий капелюшок? — продовжував бородань. 

Розмови навколо стихли. Схоже, починалася безкоштовна розвага. 

— Я питаю, де твій капелюшок, телепню! 

Бармен взявся за всіяний цвяхами терновий кийок, який про всяк випадок мешкав у сховку під шинквасом, і сказав: 

— Е-е-е… 

— Я розмовляю з оцим садовим пеньком! 

Здоровило підняв свій кухоль і акуратно вилив рештки свого пійла просто на голову гнома. Той не сказав ані слова. 

— Я сюди більше ні ногою, — пробурмотів розчарований таким довготерпінням здоровило. — Мало того, що сюди пускають мавп — але пігмеї… 

Тиша в шинку раптом стала такою мертвою, що шкрябання ніжок стільця по підлозі здалося гучним, ніби труби Судного дня. Всі очі повернулися до протилежного кутка залу, де перебував єдиний завсідник «Латаного барабана», віднесений до категорії С. 

Те, що Томджон прийняв було за безформний мішок, раптом випростало пару рук, а потім — ще одну пару рук, які, очевидно, росли в нього замість ніг. До агресивного бороданя повернулося сумне, посмуговане шрамами обличчя, оповите такою ж меланхолійністю, як мільйони років еволюції. У вигляді його зубів не було вже й геть нічого смішного. 

— Е-е-е… — повторив бармен, сам лякаючись відлуння свого голосу в цій тиші прадавнього лісу. — Ти ж не хотів нікого образити? Тобто мавп? Правильно ж? 

— Що це ще в біса таке? — прошепотів Томджон. 

— Здається, орангутан, — тихо відповів Г’юл. — Людиноподібна мавпа. 

— Мавпа є мавпа, що з неї взяти, — прогув тим часом бородань, і кілька найкмітливіших відвідувачів похапцем рушили до виходу. — Та хрін з тими мавпами — а от оцей довбаний садовий пеньок… 

Г’юлів кулак ударив його точно в пах. 

Гноми мають репутацію небезпечних бійців. Нічого дивного, адже йдеться про расу, яка обожнює сокири і в будь-яку битву йде ніби на змагання зі швидкісного повалення дерев. 

Але той факт, що Г’юл роками вправлявся з пером замість молота, позбавив його удар помітної спиняльної сили. І тут би гномові кінець, якби в ту саму мить, коли бородань, лаючись, вихопив меч, пара шорстких невеликих долонь не вирвала зброю і миттю не зігнула її навпіл — причому без особливих зусиль[47]. 

Гігант загарчав і обернувся, але вкрита рудою шерстю рука, схожа на два зв’язані гумовими стрічками держаки від мітел, зробила складний рух у повітрі й зіткнулася з його щелепою. 

Хуліган підлетів на кілька дюймів і приземлився на сусідній стіл. 

Зазначений стіл негайно врізався в інший стіл, а також перекинув пару лав. Це стало достатнім стимулом для давно вже назрілої бійки — тим паче що в залі знайшлися кілька друзів постраждалого бороданя. Втім, нападати на орангутана, який неквапом узяв з полиці якусь пляшку і акуратно зніс її дно об кут шинкваса, ніхто чомусь не рвався. 

Відтак заводії бійки почали просто лупцювати всіх навколишніх — у цілковитій відповідності з вимогами етикету на подібних масових заходах. 

Г’юл, не пригинаючись, ковзнув під стіл і потягнув за собою Томджона, який з цікавістю спостерігав за новою для себе виставою. 

— То ось воно яке, шибайголівство! А я собі думав-думав… 

— Гадаю, добре було б забратися звідси, — твердо мовив гном замість відповіді. — Поки тут, як би це його сказати, не трапилося нічого поганого. 

На стіл, під яким вони переховувалися, гупнулося щось важке. Почувся брязкіт пляшок. 

— Як гадаєш, це вже зовсім шибайголівство, чи ще тільки баламутство? — із захватом спитав Томджон. 

— Ще хвилина, хлопче, і це буде смертовбивство! 

Томджон кивнув і вискочив назад у самісіньку катавасію. Г’юл почув, як він гупнув чимось по шинквасу і закликав до тиші. 

Гном нажахано схопився за голову. 

— Та ж не… — почав він. 

Однак заклик до тиші був настільки рідкісною подією під час подібної бійки, що Томджон і справді її добився. А потім наповнив. 

Почувши хлопців голос, сповнений упевненості й першокласних інтонацій, гном ледь не підстрибнув на місці. 

«Брати мої! Так, кожного між вас я братом зву, якщо цієї ночі…» 

Гном вистромив голову зі свого сховку й побачив Томджона, який стояв на стільці згідно з усіма приписами для декламаторів, з піднятою вгору правицею. Решта відвідувачів шинку позастигали з піднятими кулаками, прикипівши поглядами до хлопця. 

Трохи нижче стільниці вуста Г’юла ворушилися абсолютно синхронно з Томджоновими губами, з яких злітали знайомі гному слова. По хвилі він наважився визирнути ще раз. 

Розбишаки випросталися, опустили кулаки, обсмикнули туніки й сором’язливо подивилися один на одного. Багато хто навіть став «струнко». 

Г’юл