Танок драконів - Джордж Мартін

Зворотом долоні лорд витер вуста й підняв стрічку, щоб роздивитися ближче. Надворі спалахнула блискавка, й на мить бійниці засвітилися біло-блакитним сяйвом. «Один, два, три, чотири»,— встиг порахувати Давос, заки загуркотів грім. Коли все затихло, Давос дослухався до крапотіння води й до глухого рокоту під ногами, де хвилі билися у велетенські кам’яні арки Хвилелому й вирували у підземеллях. Може, він зрештою опиниться там, прикутий до мокрої підлоги, щоб за наступного бурхливого припливу просто потонути. «Ні,— почав він себе переконувати,— так може загинути контрабандист, але не королівський правиця. Вигідніше продати мене королеві».

Лорд крутив у долонях стрічку, хмурячись до печаток. Він був потворний, дебелий і м’ясистий, з широкими як у гребця плечима й повною відсутністю шиї. Щоки й підборіддя поросли жорсткою сивою щетиною, в якій виднілися білі острівці. Понад масивним навислим чолом починалася лисина. Ніс-картоплина почервонів від полопаних судин, губи були товсті, а на правій руці між трьома середніми пальцями були такі собі перетинки. Давос неодноразово чув, що в декого з лордів на Трьох Сестрах перетинки на руках і ногах, але завжди вважав це моряцькими байками.

Лорд відкинувся у кріслі.

— Розріжте пута,— звелів він,— і зніміть з нього рукавиці. Хочу подивитися на його руки.

Капітан виконав наказ. Коли він смикнув покалічену лівицю в’язня, знову спалахнула блискавка, відкинувши тінь укорочених пальців Давоса Сіворта на просте і грубе обличчя Годрика Борела, лорда Сестриці.

— Хто завгодно може поцупити стрічку,— сказав лорд,— але пальці не збрешуть. Ви — цибулевий лицар.

— Так мене прозивають, мілорде,— сказав Давос, який і сам був лордом, а перед тим багато років був лицарем, проте глибоко в нутрі він завжди лишався собою — низькородним контрабандистом, який отримав своє лицарство в обмін на повний трюм цибулі й солоної риби.— Мене і гірше прозивали.

— Ага. Зрадник. Заколотник. Перекинчик.

Тут Давос нарешті наїжачився.

— Я ніколи не був перекинчиком, мілорде. Я служу королю.

— Тільки якщо Станіс — король,— лорд окинув його суворими чорними очима.— Переважно лицарі, які припливають до моїх берегів, шукають мене в цій залі, а не в «Китовому череві». Лихе це місце, кубло контрабандистів. Ви повернулися до старого ремесла, цибулевий лицарю?

— Ні, мілорде. Я шукав корабель у Білу Гавань. Маю послання від короля для її лорда.

— То ви опинилися не в тому місці й не з тим лордом,— лорд Годрик, здавалося, веселився.— Це Сестритон на Сестриці.

Важко було назвати цей острів отак лагідно — Сестрицею. Містечко виявилося брудним як свинарник, малим і зубожілим, тут смерділо свинячим лайном і тухлою рибою. Давос це добре пам’ятав ще зі свого пачкарського минулого. Сотні років Три Сестри були улюбленим прихистком контрабандистів, а перед тим — піратським кублом. Вулиці у Сестритоні ґрунтові, застелені дошками, хати — вкриті соломою мазанки, а на Шибеничній брамі ніколи не бракувало повішеників з виваленими тельбухами.

— Не маю сумнівів, що у вас тут є приятелі,— сказав лорд.— Усі контрабандисти мають приятелів на Сестрах. Деякі з цих приятелів дружать і зі мною. А якщо не дружать, я їх вішаю. Вони задихаються повільно, а кишки ляпають їм об коліна.

У вікнах знову сяйнула блискавка, освітивши залу. За два удари серця прогурчав грім.

— Якщо вам потрібна Біла Гавань, як ви опинилися у Сестритоні? Що привело вас сюди?

«Наказ короля і зрада друга»,— міг би відповісти Давос, натомість він озвався:

— Шторм.

Зі Стіни відпливло двадцять дев’ять кораблів. Давос дуже здивується, якщо з них уціліла бодай половина. Чорне небо, лютий вітер, шалені зливи не припинялися всю дорогу вздовж узбережжя. Галери «Оледо» і «Мамусин син» налетіли на скелі Скагосу — острова єдинорогів і людожерів, де боявся висаджуватися навіть Безокий Байстрюк; великий ког «Саатос Саан» затонув неподалік Сірих скель. «Станіс за них заплатить,— кипів Саладор Саан.— Заплатить золотом за всі судна до останнього». Здавалося, якийсь розгніваний бог вирішив зрівняти рахунок за легку подорож на північ, коли вони підхопили постійний південний вітер з Драконстону до самої Стіни. А тепер наступний шквалистий вітер обірвав снасті «Щедрого врожаю», тож Саладорові довелося взяти його на буксир. За десять льє на північ від Совиної Сторожі море знову розбурхалося, «Щедрий врожай» врізався в галеру, яка тягнула його на буксирі, й обидва кораблі кінець кінцем потонули. Решту лісянського флоту розкидало вузьким морем. Хтось зможе добитися до якого-небудь порту, а когось уже більше й не побачать ніколи.

«Твій король зробив з мене Саладора Жебрака,— нарікав Саладор Саан до Давоса, поки залишки його флоту кульгали через Губу.— Саладора Розбитого. Де мої кораблі? І де моє золото — все обіцяне мені золото?» Коли Давос почав запевняти його, що йому все компенсують, Саладор просто вибухнув. «Коли, коли? Завтра, наступного місяця, чи коли повернеться червона комета? Він обіцяє мені золото й коштовності, обіцяє й обіцяє, але я того золота ще не бачив. Він дав мені слово, каже він, о так, своє королівське слово, з підписом на папері. Та чи нагодує Саладора Саана королівське слово? Чи втамує спрагу пергамент з восковими печатками? Можна вкласти обіцянку на перину й порати, доки не запищить?»

Давос намагався переконати його зберігати вірність королю. Якщо Саладор зрадить Станіса і його справу, доводив він, то втратить усіляку надію отримати належне йому золото. Зрештою, переможний король Томен навряд чи виплачуватиме борги свого переможеного дядька. Єдина надія Садалора — зберігати відданість Станісові Баратеону, поки той не відвоює Залізний трон. В іншому разі він і мідяка не побачить. Май терпіння.

Може, якийсь лорд медовим язиком і переконав би лісянського піратського короля, але ж Давос — цибулевий лицар, тож його слова лише викликали у Саана нову хвилю гніву. «Я мав терпіння на Драконстоні,— сказав він,— коли червона жінка палила дерев’яних божків і горластих людей. Я мав терпіння всю довгу дорогу до Стіни. Я мав терпіння у Східній варті... у холоді, у страшному холоді. Годі, кажу я тепер. Годі вашого терпіння, годі вашого короля. Мої люди голодують. Їм хочеться знову в ліжко до своїх жінок, хочеться полічити своїх синів, побачити Східці й сади насолод Ліса. І зовсім не хочеться криги, штормів і порожніх обіцянок. На півночі занадто холодно і стає дедалі холодніше».

«Я знав, що такий день прийде,— подумав Давос.— Я любив