Танок драконів - Джордж Мартін

Тиріон спостерігав, як перекупний меч читає. Вже те, що він умів читати, справляло враження. Скільки перекупних мечів може таким похвалитися? «Він майже не ворушить губами»,— зауважив Тиріон.

Нарешті Гриф відірвав погляд від пергаменту — і його бліді очі звузилися.

— Тайвін Ланістер помер? Від вашої руки?

— Від мого пальця. Оцього,— Тиріон показав свого пальця, щоб Гриф помилувався.— Лорд Тайвін саме сидів у виходку, отож я пробив йому кишки арбалетною стрілою, щоб побачити, чи справді він сере золотом. Та ні. А шкода — золото б мені не завадило. А ще я вбив власну матір — трохи раніше. А, і ще мого небожа Джофрі — отруїв на його власному весіллі й дивився, як він задихається. Чи сироторгівець про це не згадав? До цього переліку я ще збираюся додати брата й сестру, якщо буде ласка вашої королеви.

— Ласка? Іліріо геть здурів? З чого це він вирішив, що її світлість прийме на службу царевбивцю й зрадника, який сам визнає себе винним?

«Гарне питання»,— подумав Тиріон, але натомість сказав:

— Король, якого я убив, займав її престол, а зрадив я левів, тож, мені здається, я вже услужив королеві службу. Можна мені побачити, що саме написав сироторгівець? Люблю почитати про себе.

Гриф проігнорував прохання. Натомість підніс листа до полум’я свічки й спостерігав, як пергамент чорніє, скручується, спалахує.

— Між Таргарієнами й Ланістерами стоїть кров. Що подвигло вас підтримати королеву Данерис?

— Золото і слава,— радісно промовив карлик.— А, і ще ненависть. Якби ви були знайомі з моєю сестрою, ви б зрозуміли.

— Ненависть я добре розумію.

З того, як Гриф промовив це слово, Тиріон збагнув, що це правда. «Та він кружеляє кухлями ту ненависть. Вона роками гріла його ночами».

— То у нас є дещо спільне, сер.

— Я не лицар.

«Не просто брехун, а ще й невдатний. Це так було незграбно і безглуздо, мілорде!»

— А сер Качур каже, що ви висвятили його в лицарі.

— Качур забагато балакає.

— Дивно, що качур узагалі вміє балакати. Та нехай, Грифе. Ви — ніякий не лицар, а я — Гугор Гілл, мале чудовисько. Ваше мале чудовисько, якщо хочете. Даю вам слово: я бажаю лише стати відданим слугою вашої королеви драконів.

— І як же ви збираєтеся їй послужити?

— Язиком,— Тиріон один по одному облизав пальці.— Можу поділися з її світлістю, про що думає моя люба сестричка — якщо це можна назвати думанням. Можу розповісти її капітанам, як найкраще подолати в бою мого брата Джеймі. Я знаю, хто з лордів сміливець, а хто боягуз, хто вірний, а хто продажний. Можу забезпечити їй союзників. І я чимало знаю про драконів, це може підтвердити ваш недомейстер. А ще я кумедний і їм небагато. Вважайте мене своїм власним справжнім куцем.

Гриф якусь хвилю зважував його слова.

— Зрозумій одне, карлику. Ти серед нас найпослідущий. Тримай язика за зубами і роби, що скажуть, бо пошкодуєш.

«Так, батьку»,— мало не промовив Тиріон.

— Як скажете, мілорде.

— Я ніякий не лорд.

«Брехун».

— Це проста ввічливість, друже.

— І я вам не друг.

«Не лицар, не лорд, не друг».

— Яка прикрість.

— Тільки не треба цієї іронії. Я довезу вас до Волантиса. Якщо покажете себе слухняним і корисним, зможете залишитися з нами й послужити всіма силами королеві. Завдасте проблем понад міру — можете забиратися куди заманеться.

«Ага, куди заманеться — це на дно Ройна, де риби обгризуть залишки мого носа».

— Валар догейрис.

— Спати можете на палубі або в трюмі — як схочете. Ісілла знайде для вас постіль.

— Дуже мило з її боку,— Тиріон незграбно вклонився, але, виходячи, вже в дверях каюти озирнувся.— А що як ми, розшукавши королеву, виявимо, що балачки про драконів — п’яні матроські фантазії? Широкий світ повний таких божевільних казок. Бабаї і змікули, обмари й опирі, русалки, гірські гобліни та крилаті коні, крилаті свині та... крилаті леви.

Гриф, глянувши на нього, нахмурився.

— Я відверто попередив вас, Ланістере. Тримайте язика на припоні, якщо не хочете його втратити. Ми ризикуємо королівствами. Ризикуємо життям, ім’ям і честю. Ми тут не у гру граємося заради вашої розваги.

«А таки у гру,— подумав Тиріон.— У гру престолів».

— Як скажете, капітане,— пробурмотів він, ще раз уклоняючись.

Давос

Небо на півночі прошила блискавка, окресливши чорну вежу Нічного Ліхтаря на тлі біло-блакитного неба. А за шість ударів серця, мов далекий барабан, загуркотів грім.

Гвардійці провели Давоса Сіворта через чорний базальтовий міст, а далі — попід залізними звідними ґратами, побитими іржею. За ними лежав глибокий рів з морською водою, накритий підйомним мостом на двох товстих ланцюгах. Внизу вирувала зелена вода, в піну розбиваючись об підмурівок замку. За ровом була друга прибрамна, більша за першу, її каміння обліпили зелені водорості. Давос зі зв’язаними руками перетнув багнистий двір. Від холодного дощу пекло очі. Гвардійці штовхнули його на сходи — у печеристу кам’яну фортецю Хвилелому.

Всередині капітан зняв плаща й повісив на гачок, щоб не лишати калюж на благенькому мирському килимі. Давос наслідував його приклад, зв’язаними руками пововтузившись із застібкою. Він не забув гарних манер, яких набрався за роки служби на Драконстоні.

Лорд сидів самотою у сутінках зали, під пиво вечеряючи сестринським супом із хлібом. Уздовж товстих кам’яних стін умонтовано було двадцять залізних держал, та лише в чотирьох з них стирчали смолоскипи, і ті незапалені. Дві високі лойові свічки давали слабеньке мерехтливе світло. Давос чув, як б’є у стіни дощ, як зі стелі невпинно скрапує вода, бо протікає дах.

— М’лорде,— заговорив капітан,— цього чоловіка ми виявили у «Китовому череві» — намагався дати хабара, щоб відплисти з острова. У нього було дванадцять драконів і оце,— капітан поклав перед лордом на столі широку чорну оксамитову стрічку, оздоблену золотою тканиною і трьома печатками: коронованим драконом на золотому воску, вогненним серцем — на червоному, рукою — на білому.

Давос, весь мокрий, чекав; волога мотузка, вгризаючись у шкіру, натирала зап’ястки. Одне слово лорда — і він повисне на Шибеничній брамі Сестритону, та принаймні він не мокне під дощем, а під