Новендіалія - Марина Соколян

— Що читаємо? — спитав Франек, всідаючись на стільчику коло комп’ютера. — Юнацькі вірші? Чи досьє карних злочинців?

— Та ні… — мрійливо зітхнув Лука. — Тези доповіді про переваги некрофілії…

Франек закляк, водночас збагнувши, що ну її, ту каву, та й гітару теж ну — як таке страшне в світі коїться…

Лука паскудно хихикнув.

— Не лякайся. Це не сексуальні відхили, це така філософія, тямиш?

— Правда? — вжахнувся Франек. — Але ж гарно, що я ті семінари прогуляв…

Химерний господар тихенько розсміявся.

— Ну так, я теж думав, що у татка «звихи» — поки сам не розібрався. Давай я тобі поясню, аби дурне не марилось…

Не те, щоби хлопець вмирав за тими поясненнями, однак наразі вирішив не сперечатися, ну, бо — раптом що, а в господаря — пістолет під рукою…

— Некрофілією, — почав Лука, — Фромм буцімто кличе любов до неживого, а власне — речей та механізмів як атрибутів успіху. Ідея в тому, що сучасні люди, замість любити один одного та бути щасливими, вкладають час та зусилля у створення та споживання неживого. Зрозуміло?

— Н-ну…

— Ось тобі приклад: замість іти гуляти з подружкою, ти замикаєшся вдома зі своєю гітарою і…

— Е, зачекай! — обурився Франек. — Це ти мене некрофілом щойно назвав?

— Не я — Фромм, — пирхнув Лука.

Франек куснув губу. Такі високі матерії — та ще й натщесерце!

— Тупак твій Фромм, — нарешті виснував він. — Музика не може бути неживою!

Лука зиркнув на нього примружено і нібито навіть з повагою.

— Оце ж, — мовив він, — от і татко проти. Стверджує, що сенс культури якраз у тому й полягає, аби втілювати духовне в матеріальному — лише в такий спосіб, мовляв, вона перейде нащадкам. А якщо частину твоєї душі вкладено у якийсь витвір — то як уже його не любити…

Франек гойднувся на стільчику, який жалісно скрипнув, скаржачись на філософські екзерсиси. Щось ніби й було в тій теорії, та однаково не складалось, як слід…

— Мабуть, все ж таки, вони обоє праві, — нарешті визнав він. — Затим, що є мистецтво, а є… всякий, ну…

— Мотлох, — підхопив Лука, згортаючи течку. — Ну гаразд, пішли що-небудь спалимо на сніданок…

Франек ображено шморгнув — ну бо скільки ж можна згадувати його злощасну заколупанку? Вранішня образа, втім, швидко завіялась, і музика, сповнений надій, подріботів за злим професорським сином. Надії невдовзі справдились, уособлені в чашці кави та широкому, наче блюдце, кусневі салямі.

Лука сів зі своєю чашкою на підвіконня та замріяно задивився у рясні сутінки за вікном. Якийсь він був меланхолійний надміру, і Франек, не цілком іще при тямі після нічних узливань, не дійшов кращого, аніж дзьобнути свого господаря недолугим жартом.

— Чого зажурився? Шкодуєш, що мало карників нині настріляв?

Несподівано для веселого музики, Лука здригнувся і кинув на нього наїжачений погляд. Франек добре розумів, що ступив, куди не просять, а однак не зміг стримати цікавості.

— Але слухай, мені невтямки — як-то можна, що не ніч, збройних покидьків ганяти? Стріляти, коли й сам дістати можеш? Тобі не страшно хіба?

Лука відвернувся до вікна, малюючи на шибі візерунки.

— Аякже, — глухо відказав він. — Стріляти страшно, а не стріляти — іще страшніше…

Франек гмукнув.

— А я от вчора, думав, ґиґну з жаху — в тебе під під’їздом стояли двоє, невідь-кого виглядали…

Лука рвучко обернувся до нього, тоді, замість пояснень, зістрибнув із підвіконня і заходив туди-сюди, позираючи примружено, наче злий котисько. Франек наполохано спостерігав за його шарпаниною, мимохіть переймаючи Луччину бентегу.

— Так, — нарешті спинився той, — Франек, а чи не час тобі вже додому?

— В сенсі? — розгубився музика.

— В сенсі — фестиваль уже відгуляли, так? Хіба вдома про тебе не дбають?

— Та я дзвонив своїм, усе гаразд…

— Не все! — ледь не зойкнув Лука. — Ти забув уже, як у мене опинився? Забув доброзичливців, котрі заледве тебе не прикандичили?

Франек закляк, відчуваючи, як кава стигне в горлі.

— Та з-забув якось… Я ж із «Голіардами» сподівався домовитись…

Лука зітхнув, гамуючи гнів.

— І як? Домовився?

— Та ніби, — непевно мовив музика. — Вони кликали до себе на підміну, але ж я не дракувський… мені перевестися треба…

— Дуже добре, — дратівливо виснував господар. — Лише забирайся звідси чимшвидш. Потім приїдеш, як захочеш, але не тепер… Тепер у нас намічається якраз оте, що тобі невтямки…

Франек приголомшено кивнув.

— А гітара моя як же?

— Зайдеш у відділок на Ринковій площі. Я просив, щоб її там для тебе залишили.

Хлопець відставив спорожніле горнятко.

— Ну то, значить, все? — стиха спитав він. — Я піду збиратися?

Лука тоскно зиркнув на нього.

— Ага.

Франек поволі підвівся.

— Чекай, — скинувся господар. — А пам’ятаєш, я просив, щоб ти в «Голіардів» за мого колегу спитався? Чи забув, за своїм митецьким братанням?

Музика смикнув плечима.

— Та ні, не забув. Буркот каже, що той кілька літ тому писав тексти для студентських гуртів…

— Горгона?! — вилупив очі Лука. — Та ну! Маячня!

Франек подумав, чи не варто йому образитись. Але наразі не знайшов підстав.

— Це ти ще справжніх бардів не бачив, — пирхнув він. — Ото страшні, хоч псів ганяй!

Розгублено блимнувши очима, Лука зненацька зареготав. «Ага-а-а, капці псам…» — простогнав він, витираючи сльози.

Франек хотів був розпитати, що ж це викликало такий сплеск позитиву, аж раптом нестямно, як на сполох, задзеленькав Луччин телефон. Хлопець, все іще підхихикуючи, відповів на дзвінок, і тут-таки його нібито вапном обілляли — так блискавично всяка барва пропала з Луччиного лиця. Вислухавши сповіщення, він кинув на гостя страшнувато-нетутешній погляд.

— Франеку, — хрипко мовив він, — геть звідси. Зараз. Кинеш ключа до поштової скриньки.

По тому він чкурнув до кімнати по своє приладдя, і за мить за ним лунко гупнули вхідні двері.

Франек роззирнувся, чи не вперше відчуваючи, як його, наче протяг, пробирає некликана паніка. Додому, справді. Саме час.

* * *

«На лікарню здійснено напад», — повідомила Мора, наказавши Луці негайно прибути до контори. Уже біжачи до Магістрату, Лука набрав її, перепитавши, чи не варто йому все ж таки їхати до Веженця. «Не варто, — сомнамбулічним якимось голосом відказала вона. — Там уже нічим не зарадиш».

Нічим. Не. Зарадиш. Є такі слова, від яких стигне поза шкірою і підгинаються ноги, тож Лука гнав містом без передиху, не дозволяючи собі зупинитися. Дорога виринала уривками: трамвайне торохкання і скрегіт гальм, гомін люду на площі і люта лайка в спину, волога бруківка та липкий прілий туман… І нарешті — рипкі дерев'яні сходи і знайомий дух контори, незвично порожньої о