Новендіалія - Марина Соколян
— Той твій колега… — нарешті зважилась вона, — застрелив Павліну Чарну, бо вона знала, що той винен у смерті дочки одного з міських чільників. Явір був при тому і міг би це довести.
— Так… — Лука, примружившись, нахилився вперед. — Тобі відоме ім’я?
— Ні, — стиха мовила дівчина. — Я з Явором про це не говорила. А знаю лише те, що сказала мені Павліна: вони планували викрити його і засудити.
— Чекай… Це про якого власне мого колегу йдеться?
Тілія прикусила губу. Що ж, навряд чи вона скаже щось для нього нове.
— Про Юра Горгана, звісно.
Лука вп’явся в неї поглядом голодного вовкулаки.
— Авжеж… А звідки ти знаєш, що це саме він?
Тілія завагалася. Погляд її візаві, однак, містив передчуття перемоги — як і Яворів, у його останні дні. Схоже, що хлопець і справді не плекає добрих почуттів до того страховидла.
— Я була там… — майже нечутно відказала вона, — в «Ямі», коли Явір загинув. Я бачила… все.
Як і тоді, горло їй судомно стиснулося. Сік до речі якраз. Мудре було рішення — замовити питва… Відсьорбнувши, вона різко поставила склянку на столика, аж та жалібно дзенькнула. Занурена в свої потерпання, дівчина ледь не скинулася, відчувши доторк чужої руки. Хлопець на коротку мить накрив її долоню своєю. І було в тому русі щось таке правильне, що Тілія не зважилася відсмикнути руку.
— Нікому більше не кажи про це, — серйозно мовив Лука. — Невідомо, що саме знала Павліна, та я б тобі не радив це з’ясовувати самотужки. Краще вже я спробую за це взятися. А тим часом…
Він дістав з внутрішньої кишені свого піджака ручку і клаптик паперу.
— Тримай мій телефон. Раптом що… набери мене, гаразд?
Тілія взяла папірець. Навряд чи він отруйний або вибухає від доторку… Відчуття було втішне і трохи млосне: так хотілося повірити, і так страшно було це зробити…
— Добре, дзвонитиму… — насилу проказала вона, — раптом що.
Він посміхнувся несподівано несміливо.
— Та і так просто, теж дзвони.
Тілія хлюпнула носом. Хотілося плакати. Невідомо чому.
* * *
Мора хвацько піднесла трубку службового телефону, урвавши томливе, наче сирена, теленькання.
— Так, пане Домбрович… Так, звісно, зараз відправлю когось…
Погляд її метнувся кімнатою, виглядаючи щасливця, і Лука несамохіть пригнувся, ніби це справді могло зарадити. Морині очі спинилася на ньому і суворо примружились.
— Кажіть адресу… угу, так…
Лука тяжко зітхнув. Уже радше б йому піти в обхід, аніж пакувати безпорадних moribundi. А все ж не відкрутишся: Фелікс із Мар’яном рушили «на лови», Горган із Климом штурмують твердиню Шафраника на предмет якихось там вибухових прикмет, Ювен у «голуб’ятні», тож нема на кого це щастя перевісити.
— Лука, ану ходь сюди! — гукнула Мора.
Той звівся і приречено поплентався до її столу.
— Ти вже здогадався про що мова, так? — ствердно мовила вона. — Треба підібрати одного з наших клієнтів…
Вона зиркнула на папірець з адресою.
— У Платанах. Це тут, недалечко, коло Духовної Академії, — вона завагалася. — На… е… на лавці там. Ну, гадаю, знайдете.
— «Знайдете»? — здивувався Лука. — А хто ще зі мною?
— А ти думав клієнта в обіймах донести? — пирхнула вона. — Мар’ян в обході… Ану, чекай, зараз я Велька з крипти викличу.
Лука мимохіть гигикнув, і Мора кинула на нього несхвальний погляд. Але ж справді — «викликати з крипти» звучить промовисто. Нібито упиря якого… оце Велько посміється!
Але той не сміявся. Як і всякий упир, він не любив, коли його «викликають». До завдання, проте, він поставився філософськи і лише різко махнув головою — аж хвіст його майнув, наче чорний вимпел — запрошуючи колегу на шпацир.
«Службова підвода» терпляче чекала на них коло архіву, так само заклично сяючи лицарями та веселками. Теззі Велько звично поліз на водійське крісло, а Лука стрибнув на сусіднє. На місто щойно зійшли сутінки, разом з відчутною уже холоднечею, примноженою ще й дошкульним вітром, отож залишалося хіба тішитися, що не йому сьогодні випало блукати містом. Не кажучи вже про того, кого належить їм підібрати десь там на лавці.
Велько акуратно розвернув машину і рушив у бік Підзамчої. Щойно вони проминули мури, і дорога стала ширшою за котячу лазівку, Теззі глипнув на колегу примружено.
— Ну то як тобі в нас ведеться? — світським тоном поцікавився він. — Мерці не турбують?
Лука гмукнув.
— Який власне різновид ви маєте на увазі?
Велько вдоволено заусміхався.
— Оце ти гарно спостеріг. Значить, звикаєш. Це добре.
Тут він кинув на Луку дивний такий, тривалий та непроникний погляд.
— Добре, бо… ти ж знаєш, звідки походить наша служба? Передусім, ми з тобою — трунарі. Лібітінарії.
— Хто? — скинувся Лука. Цього слова він раніше не чув.
— А-а-а… — кивнув Теззі, спиняючи машину, — тобі не розказали. Але нічого. Ну все, вилазь.
Лука розгублено роззирнувся.
— Приїхали, — пояснив архіваріус. — Ондечки — Академія. А он, коли не помиляюся, Домбрович зі свитою.
Справді, коло лавки неподалік стояв поважний бородатий дядечко в довгому пальті, поряд з яким тупцяло двоє полісменів. Лука зразу ж впізнав бороданя — це ж він-бо колись забрав з дому його батька. Магістратський медик майже не змінився відтоді, і Лука мусив похапцем гамувати прикрі та недоречні нині спогади.
На лавці ж, власне, лежав класичний міський безпритульник, на якого Лука й уваги не звернув би за інших обставин. Нині, проте, він глянув уважніше, відзначаючи незвичну, нехай навіть нужденну, охайність мешканця лави. Він був старий, але поголений акуратно й відносно недавно. Примруживши око, Лука журливо засвідчив — жодного відруху світла.
— Левко Дваржек, — повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.
— Рідних повідомили? — поцікавився архіваріус.
— Та то такі рідні, — гмукнув один з полісменів. — Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік — брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.
Архіваріус несхвально цикнув.
— Чи не псяче життя? — зітхнувши, мовив він. — Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.
Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб
