Новендіалія - Марина Соколян
— Чекайте, — насупився Лука, — а чого ж тоді було просто не спалити тіло одразу ж?
— Намагалися одразу ж, — кивнув Велько, — лише не завжди виходило — іноді потрібен був час, аби облаштувати церемонію. Чи там ще щось…
Ювен пірнув до шафки за новою порцією трунку.
— Це все гарно, — виринувши звідти з поживою, промовив він, — тільки ж ми чудово знаємо, хто в нас тут спочиває… І вся ця героїчна минувшина перетворюється на нудне сторожування… Не те, щоби я скаржився, але… але скаржусь.
Ювен хильнув те, що націдив був із шафки — марганцівки, можливо, чи там, фізрозчину…
— Та не кажи, — промимрив Велько. — Такого давно не траплялося, певна річ, лише… Ти ж знаєш, що в місті завівся larvati, Ювене?
— Ну! — кивнув той. — А я тут до чого?
— Larvati робляться з moribundi, так? — похмуро пояснив архіваріус. — А в тебе тут їх ціла купа. Так що ти цеє… прислухайся.
Ювен повільно обернувся до входу в «голуб’ятню». Тоді гмукнув, намацав під білим халатом кобуру та прилаштував її зручніше до руки.
* * *
Вечір направду видався буремним: за вікном нуртувало люте вариво дощу і вітру, батожачи шиби та запускаючи в дім посмики протягу, аж танцювали вогники свічок на столі та при скорботнім портреті.
Гість незатишно повів плечима, кивнувши на свічки.
— Навіщо це?
Наглядач зиркнув на нього понад келишком бренді.
— Запаленням свічки вшановують мертвих… — мрійливо повідомив він. — Не знаю, як вас, а мене це налаштовує на робочий лад.
Гість кинув на господаря лютий погляд.
— Мені вже ваша романтика всі печінки проїла! Ви про це знаєте?
Наглядач усміхнувся лагідно, відставляючи келишок.
— Аякже. Однак, давайте до справи, все ж таки. Я хотів би повернутися до вибуху в аптеці…
Гість закотив очі.
— Та знаю, знаю: гучно, брудно, безладно. Але ж хіба ми не про це домовлялися?
Наглядач скорботно хитнув головою.
— Ви мене знову не слухаєте. Не про гучність мова. Про виконання інструкцій. Через недбалі дії ваших… гм, співробітників втрачено цінне обладнання, до того ж, залишки можуть викликати підозри у людей обізнаних…
Гість нахабно пирхнув, зручніше всідаючись у глибокому кріслі.
— Це ж ваші проблеми, хіба ні? Обізнані люди, себто?
Господар кинув на нього пильний погляд.
— Ви це зараз дуже вдало відзначили, друже мій… Однак, я хотів би впевнитися, що під час виконання наступного завдання ви не припуститесь подібних… помилок.
— Ой, та звичайно! — махнув рукою гість, спричинивши різким рухом буревій межи свічок. — Можете на мене покластися.
Наглядач кахикнув.
— У такому разі, я більше вас не затримую.
Гість вайлувато вибрався з крісла і, звівшись, зиркнув на господаря з висоти свого чималенького зросту.
— Можете вважати, що та крипта уже ваша, — глузливо промовив він. — Якщо, звичайно, вас тішить така перспектива.
Господар стримано посміхнувся, однак, варто було дверям зачинитися, як він засичав, як сердита гадюка.
— Не лютися, серце! — пролунало зненацька у темній кімнаті, і з-за портрету статечно вийшла жінка у чорнім строї. — Він того не вартий.
Наглядач зітхнув, ловлячи її долоню та притискаючи до щоки.
— Моя мудра мадонна.
Жінка поклала другу долоню йому на плече, схилилася до вуха.
— В лікарні все влаштовано. Якби ти мав лише охоту, ми могли б водночас позбутися всього Магістрату.
— Ще не тепер, — тихо відказав Наглядач. — Вони мені потрібні, аби мій компаньйон не… брав на себе зайвого.
— Але ти зрештою зробиш це?
Наглядач поцілував тонкі пальчики своєї гості.
— Певна річ.
* * *
Від «Голіардів» Франек вертався вже над ранок, коли вщухла холодна злива, рівно ж як і гаряча митецька гостинність. Репетиція, як і слід було сподіватися, обернулася дружньою пиятикою в студентськім «Скрипторії», а згодом — ще десь; багато доброго було сказано і гарного — обіцяно, проте тішитись тим хлопець не мав уже сили. Можливо, завтра, коли згадає — якщо згадає…
Франек щасливо хихикнув, спересердя зашпортавшись та заледве не поцілувавши підніжжя Мадонни на перехресті. Що вже там — усе він згадає, і буде йому честь і слава, і золотий піджак, як у Елвіса.
За роздумами про всякі гаразди Франек дістався «старого новобуду»; ще кілька кроків — а там уже й ліжечко під картатою ковдрою, що у хаті того дивака з пістолетом… Ця остання незатишна думка не засмутила музику, просто золотавий хміль трохи розточився, дозволяючи бачити трохи далі власного носа. Скоро ранок — а однак іще темно, і відсвіт ліхтаря під старим кленом стелить вологу доріжку повз дворові лави, чиїсь сонні авта… та двійко темних постатей у затінку арки…
Уже проминувши невідомих, що провели його пильним позирком, Франек збагнув, що зараз би здалося зайтися в паніці та з гуком пірнути в під’їзд. Сповільнена радісним маренням, проте, реакція припізнилася, а репетувати, замкнувшись у квартирі, було вже наче ні до чого. На тому приборкавши сумнів, Франек намацав ліжко та заснув мигцем, не подбавши й роздягнутися.
Зранку ж про те спершу не згадалося. Ну, тобто коли звати ранком той час, коли продираєш очі та рушаєш циганити за свіжою кавою.
Як уже стало для Франека звичним, хлюпнувши в лице водою, він одразу ж подався на кухню, сподіваючись застати господаря при повній джезві. Того, проте, там не знайшлося. Франек ніяково покрутився довкіл, а тоді подався шукати господаря, щоб посмикати його на предмет кави, сніданку та втраченої гітари.
Музика думав уже, що Лука досі спить, змучений нічними звитягами, коли ні — той сидів у себе в кімнаті, порпаючись у якихось старих паперах.
— Добрий ранок? — поцікавився Франек.
Господар скептично гмукнув, не відриваючись від читання.
— Ну тоді… Лихе надвечір’я? — припустив музика. — Кепський полудень?
Лука скосив на нього погляд і тихо пирхнув.
— Та заходь, — позіхнувши, покликав він. — Не стій, як мара на порозі…
Франек тут-так скочив до кімнати, допитливо роззираючись. На противагу музейній вітальні з червоними гардинами та обважнілими від книг полицями, Луччина кімната скидалася на нормальне студентське житло — з розпанаханим комп’ютером та «монстрами року» на стінах. Щоправда, не кожен студент переглядатиме жовті рукописні сторінки зі зловісної чорної теки, тримаючи
