Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни

— Ні. Нарада ж...

— Гаразд. Що ж... Непогано було.

— Так. Я ще жодного собаку так близько не знала.

— У мене так само з котами. То до побачення.

— Так.

Вона рушила додому.

Я знову пошукав Ларрі навколо будинку, але ознак його повернення не було.

Дорогою додому я почув, як із трав’яного острівця просичали моє ім’я.

— Нюху, друже! Радий бачити. Я саме повз до тебе. Тепер не мушу...

— Вапнюго! Що поробляв?

— Зависав у саду, їв міцненьке. Просто зупинився трохи клюкнути на доріжку.

— А чому ти повз до мене?

— Дещо дізнався. Хотів поділитися.

— Що? — запитав я.

— Здається, я перейняв у Растова погану звичку. Глянь-но на мене. Почуваюся, наче шкіра злазить.

— Та ні.

— Та я знаю. Але він мені справді подобався. Розпрощавшись із тобою, я поповз у сад і почав собі їсти старі сквашені плоди. З ним було... затишно. Я відчував, що комусь потрібний. Фруктів уже майже не лишилося. Я вичуняю. Усе буде гаразд. Але мені його бракуватиме. Він був добрий чоловік. Його вбив вікарій — ось що сказав мені Ночовій. Хотів звузити коло. Тому Граф позбувся Оуена — це була звістка вікарію. Ти ж доберешся до вікарія, правда?

— Вапнюжко, гадаю, ти перебрав. Оуена вбили вже по тому, як прохромили Графа.

— Розумний він, га? Про це я й хотів тобі розповісти. Він нас надурив. Він досі тут.

— Що? Як?

— Тієї ночі, у самому розпалі моєї гульби, я враз почувся страх яким самотнім. Бути на самоті я не хотів, тож рушив шукати когось, щось — світло, рух, звуки. Поповз я до циганського табору — ліпше й не буває. Скрутився під возом, думаючи собі там проспатися. Та з воза почулися уривки бесіди, які спонукали мене пролізти між мостинами. Я вибрав саме той віз, і в ньому було двійко вартових. Вони балакали то по-своєму, то по-англійському — молодший хотів повправлятися. Провів ніч я там, а не надолі. Зате дізнався, що до чого. Знайшов навіть дірочку, крізь яку побачив труну.

— То він у циган?

— Так. Удень вони охороняють його сон, уночі — його порожню труну.

— То він це вдав. Вирядив той кістяк, що ми його бачили, у свою одіж, сам устромив кілка.

— Так, той порохнявий скелет уже був у могилі.

— І тому на ньому не було персня...

— Так, і в цьому він теж не ризикував. Знайшовши останки, кожен припустив би, що перстень забрав той, хто вгатив кілок.

Мене пройняло морозом.

— Вапнюжко, він улаштував це вже після смерті місяця, правда ж?

— Так. На твої розрахунки це не вплине.

— Добре. Але я не зрозумів: Граф убив Оуена, бо вікарій убив Растова. Оуен відчиняв. Це що, наслідок якоїсь особливої Графової приязні? Чи він просто хотів застерегти вікарія від дальшого насилля?

— Не знаю. Про це нічого не казали.

Тихо загарчавши, я мовив:

— Але ж і заплутана ця Гра.

— Згода. Тепер ти знаєш усе, що й я.

— Дякую. Хочеш зі мною?

— Ні. Я правда вибув. Щасти.

— Щасти, Вапнюжко.

Він поплазував із характерним звуком.

По обіді пішов дощик, трохи по заході перестав. Я вийшов глянути на місяць, Бубон — зі мною. Але місяць був за хмарним серпанком, і ми побачили тільки велику світлу пляму на сході. Вітер віяв холодом.

— То ось воно, — сказав Бубон. — До ранку все вирішиться.

— Так.

— Хотів би я теж грати.

— Бажання при місяці. Вони можуть справджуватися. Ти ж таки по-своєму грав. Мінявся відомостями, стежив за перебігом — як і всі ми.

— Так, але я не робив нічого направду важливого, як усі ви.

— Остаточна картина складається переважно з дрібниць, доданих одна до одної — від них усе й залежить.

— Ну, мабуть. Так, було весело. Як по-твоєму... Чи не міг би я теж піти? Хотів би на це глянути, хай би як воно проходило.

— Вибач, — сказав я. — Ми не можемо ще й за цивільних відповідати. Цього разу бійка намічається нівроку.

— Розумію, — відповів він. — Я так і думав, але мав запитати.

Трохи згодом я залишив його дивитися в небо на самоті. Місяць досі був схований.

Отже...

Ми з Джеком, звісно, вийшли до півночі. Він був у теплому пальті й ніс спорядження в сумці через плече, а під другою рукою тримав кілька полінець на багаття. Клопоту замикати двері ми собі не завдали.

Небо розвиднялося, хоча місяць і досі був замаскований. Проте навіть його захмарного проблиску вистачало, щоб ми ясно бачили нашу путь. У спину дув зимний вогкий вітерець.

Незабаром перед нами постало Собаче Гніздо, і Джек вирішив, що маємо його обійти й піднятися східним схилом.

Так і зробили. Щойно показалася верхівка, ми побачили, що в колі перед брилою з письменами щось уже трохи жевріло. Наблизившись, ми роздивилися: це вікарій Робертс і Морріс із Мак-Кебом плекали багаттячко, що його вони, очевидячки, щойно розклали, а тепер саме роздмухували. Парохове вухо було вже без бинтів, і вогонь просвічував крізь дві дірки в його верхній частині. Купа палива була вже значно більша, ніж коли ми із Сірохвісткою приходили раніше.

Костопальне огнище — необхідна частина нашої справи. Воно бере свій початок глибоко в туманному безмежжі наших обрядів. Потребують його обидві сторони, тож із цього погляду огнище — інструмент нейтральний. По опівночі воно палатиме вже не в одному світі, і його можна залічити до тих речей, що поліпшують наші особисті переваги та слугують нашим цілям. Воно вабить потойбічних істот, прихильних до тієї чи другої сторони, а також нейтральних духів, які, залежно від перебігу, можуть схилитися на чийсь бік. Крізь нього проходять голоси й видива; слугує воно вторинною точкою прояву, що доповнює основний об’єкт відчиняння-зачиняння, хай би що це було. За звичаєм, кожен із нас щось туди підкидає, і воно взаємодіє з усіма нами впродовж ритуалу. Я, приміром, кілька днів тому подзюрив на одне з наших полін. Бувало, що його полум’я атакувало гравців; пам’ятаю випадок, коли одного гравця оборонила раптова поява стіни вогню. А ще в ньому добре позбуватися доказів. Та й холодними ночами воно дуже до речі.

— Добрий вечір, — привітався Джек, підійшовши й додавши