Ніч у самотньому жовтні - Роджер Желязни
Але дещо досі не зроблено. Я рушив дорогою. Мав знайти Ларрі. Надто я затягнув із правдою щодо Лінди Ендербі. Тепер йому треба розповісти ще й про результати парохового ворожіння, попередити щодо срібної кулі. Це могло б вимагати радикального перегляду Ларріного плану.
Я погавкав і пошкрібся в його двері. Відповіді не було. Оббіг будинок, позазирав у вікна, шкрябався, раз у раз гавкав. Ніхто не відгукнувся. Будинок виглядав покинутим.
Проте я не пішов геть, а оббіг його ще раз, донюхуючись, аналізуючи кожнісінький запах. Найсильніше ним пахло за будинком, тобто саме тут він виходив востаннє. Припавши носом до землі, я пішов слідом. Він привів мене до гайка за його ділянкою. З-поміж дерев долинав слабкий звук протічної води.
Я зайшов туди й побачив, що потічок, який перетинає Телботове подвір’я, був тут відхилений так, що перш ніж плинути далі, наповнював невеликий ставок. Як перед ставком, так і після нього через потічок були перекинуті горбаті місточки. Обабіч розчистили й засипали піском смугу землі. Там мальовничо, але майже недбало порозкладали чималі замшілі каменюки. На піску понавиводили граблями кручені візерунки. Там і сям стирчало кілька низьких рослин.
Біля найбільшого каменя лицем на схід сидів Ларрі, прибравши медитативної пози — очі заплющені більше ніж наполовину, дихання ледь помітне.
Мені геть не хотілося порушувати його медитацію чи тутешній спокій; знав би я, як довго він тут сидітиме, я б почекав чи навіть пішов і вернувся пізніше. Але звідки ж мені було знати... А що новини, які я приніс, стосувалися безпеки його життя, я таки зважився його покликати:
— Ларрі! Це я, Нюх. Вибач, що турбую...
Але вибачатися не було за що. Він мене нібито й не почув.
Я повторив сказане, стежачи за його обличчям і диханням. Ні се, ні те не змінилося.
Я простягнув лапу й торкнувся його. Жодного відгуку.
Гучно гавкнув кілька разів. З однаковим успіхом міг би цього й не робити. Хай би куди він полинув, було це далеченько звідси.
Тож я відкинув голову й завив. Він не помітив, та й байдуже, що не помітив. Виття помагає від розчарування.
31 жовтня
Отож день настав, і був він хмарний, а з півночі віяв вітерець. Я запевняв себе: я не нервуюся, я ж досвідчений гравець — не відчуваю ні трепету передчуття, ні посмиків тривоги, ні хвиль щирого страху. Але я спустився був у підвал, щоб робити обхід, і лише там згадав: потреби в обході немає; а ще я раз по раз ловив себе на тому, що вже вкотре перевіряю наш арсенал інгредієнтів і знарядь.
Кінець кінцем я вийшов і збігав до Ларрі. З гайка він уже зник, а будинок видавався порожнім.
Я пошукав Сірохвістку, а коли знайшов, ми прогулялися.
Довго йшли мовчки, аж доки вона мовила:
— Зачиняти будете тільки ви із Джеком.
— Скидається на те.
— Мені прикро.
— Та пусте.
— Ми з Джилл по обіді йдемо на збори до вікарія. Морріс із Мак-Кебом теж там будуть.
— Он як? Військова рада?
— Мабуть.
Ми видерлися на Собаче Гніздо й оглянули округу. Перед великою брилою хтось наскладав схожу на вівтар купу каміння. Зверху її накрили важкими дошками. Трохи далі вже наготували дров для костопального огнища.
— Ось тут, — сказала вона.
— Так.
— Ми збираємось опротестувати жертвоприношення.
— Добре.
— Гадаєш, Ларрі зможе здійснити свій план?
— Не знаю.
Ми спустились іншим схилом, де побачили кілька свіжих покручених слідів.
— Цікаво, що тепер буде зі здорованем, — мовила кішка. — Мені його шкода. Схопивши мене тієї ночі, він не хотів мене кривдити, я відчувала.
— Ще один пропащий. І справді сумно.
Ми знову йшли мовчки, тоді вона сказала:
— У півколі я хочу стояти поруч із тобою. Гадаю, вікарій стоятиме з лівого кінця, поруч — Морріс із Мак-Кебом, Текела й Ночовій із ними; далі — Джилл. Я стоятиму праворуч від неї. Займу позицію за три кроки попереду. Так ви з Джеком опинитеся поруч.
— Он як?
— Так, я попрацювала над цим розташуванням. Ти маєш бути праворуч і трохи позаду від мене — ліворуч від Джека.
— Чому?
— Бо як стоятимеш праворуч від нього, може статися щось лихе.
— Звідки знаєш?
— Зі своєї дещиці мудрості.
Я це обміркував. Старий котяра зі Світу Снів був, без сумніву, на її боці, а вона ж відчиняла. Отже, він міг щось для мене підстроювати. Однак його зауваги щодо Древніх здавалися хіба не зневажливими, а сам він нібито був до мене прихильний. Розум був тут безсилий. Я знав, що мушу довіритися почуттям.
— Зроблю, як кажеш.
Наблизившись до нашої місцини, я сказав:
— Піду гляну, чи
