Аметистовий браслет для Аглаї - Катерина Федоровська

Ситуація могла б бути навіть комічною, якби не була настільки катастрофічною. Бо Адам, здавалося, обіймав порожнечу й тріпотів, як билина на вітрі, невідомо від чого. Але ж Аглая знала, що то, напевно, виривалася із міцних обіймів його багатостраждальна мати. А потім намагався схопити щось у повітрі, метаючись по всій залі. Графиня Євлампія, певно, зовсім втратила над собою контроль. Сам по собі підіймався зі столу й бився об підлогу посуд, перевернулося декілька стільців. Якоюсь моторошністю віяло від тих випадкових підіймань предметів та раптового розбиття чогось. І розгублений Адам маячів туди-сюди, намагаючись вловити невловне.

Потім він зупинився, відсапався, підійняв із підлоги, найімовірніше, зламаний браслет.

- Поклич Митридонта, будь ласка, - не наказував, просив благально дружину. – Я сам не справлюсь із ситуацією.

Дихав важко, дивився на неї винувато:

- Ми потім поговоримо і я все тобі поясню. Обіцяю.

Аглая вийшла і швидко знайшла дворецького. Чатував, немов сторожовий пес, біля кімнати Касія. Сказала, що його кличе Адам, пояснила, що трапилося. Митридонт поспішив у столову залу, а там вже отримав чіткі розпорядження.

- Ось, візьми ключ, - Адам витягнув із кишені штанів якусь дивну металеву пелюстку, схожу на замковий ключ. Певно, граф Едуард щось неординарне вигадав, щоб замикати свою лабораторію. – Внизу під третім столом від вікна у шафці зберігаються магічні камені та порошки з них. Візьмеш темно-фіолетовий у прозорій пляшечці та принесеш мені. Це магічний порошок з олександриту, без нього я просто не бачу її. Його залишилося зовсім трохи, але я маю знайти маму.

Аглая не заходила до столової зали, проте чула все і бачила крізь прочинені двері.

Митридонт кивнув і збирався якомога швидше допомогти своєму пану. Зупинився на мить в коридорі біля Аглаї:

- Вам краще побути у своїй кімнаті, пані Аглає, поки ми не знайдемо пані Євлампію.

Це була слушна думка, бо йти в ту божевільню не хотілося. «Тепер ти мені нарешті все розкажеш», - мстиво подумала Аглая, підіймаючись сходами.

Трохи здивувалася, побачивши, що у її покоях господарювала Сусанна. Та жвава служниця швидко все пояснила:

- Ось, моя пані, я підготувала Вам сукні на тиждень, все прибрала й розклала. Зараз ще швидко упоряджу Вашу білизну. Навіть не знаю, як Ви без мене будете, але пан Адам непохитний.

- Не хвилюйся, Сусанно, я звикла обслуговувати себе самостійно, - не ця проблема була головною наразі.

- Серпантина там їжі приготувала, але ж, навіть не вистачить на декілька днів, на завтрашній день хіба. Певно, Митридонт за все відповідатиме, - щось продовжувала несуттєве щебетати служниця.

Аглая ж майже не слухала, бо побачила на підвіконні лист. Здогадувалася від кого. Підійшла, відкрила, швидко пробіглася очима та якось неприємно почало шкряботіти на серці, коли рвала на дрібні шматочки те послання. «Тобі загрожує небезпека. Ти маєш побачитися з Клотильдою», - крутилося написане в голові.

Вона дивилася у вікно на те бентежне багряне надвечір’я і розуміла, що не буде цього робити й не піддаватиметься на такі маніпуляції. Але ж кортіло, тому й кинула  вже наздогін Сусанні, що низько вклонилася й збиралася виходити.

- Скажи мені, Сусанно, а як би ти описала Клотильду? – хотілося про характер її хоч трохи дізнатися, яка вона людина, чим привабила Адама й чи все в них добре було у стосунках до їхнього шлюбу.

Та Сусанна чомусь знітилася, кров вдарила в обличчя. Та сказала таке, від чого й Аглаї стало ніяково, навіть зле.

- Пані Аглає, обіцяєте, що не скажете нічого панові Адаму, - тихо прошепотіла, по сторонах озираючись.

- Не скажу! – й золотіли гори могла б пообіцяти, така цікавість прокинулася.

- Клотильда чомусь дуже на Вас схожа. Ми всі помітили це, щойно Ви приїхали. Однак пан Адам наказав мовчати. Я ж розповідала Вам, що нам навіть будинок купив з Іванною у місті, - та обірвала свою таку страшну правду на пів слові. Бо почулися кроки Адама.

- Чому ти досі тут? Я ж наказав усім поїхати! – зиркнув невдоволено на Сусанну.

- Я підготувала одяг пані Аглаї на тиждень, - покірно схилила голову служниця.

- Добре, - говорив до служниці, проте ж очей винуватих не зводив зі своєї дружини. – Хутчіше їдьте вже, щоб до темряви встигли дістатися в місто. Їдьте каретою, мені вона не знадобиться поки.

Подріботіла швидко служниця, бо між панами відчувалося наближення грози. Аглая навіть поглянути не змогла на нього, вірити в те, що сказала служниця не хотіла. Однак вірилося ж чомусь.

Він був якийсь знервований, злий. Тож і почав не з того, з чого варто було б.

- Ось так воно, Аглає! Ти бачила все. Така от у  мене сім’я, потвори, мара, прокляті привиди. І я такий же. Тому я просив тебе почекати цей клятий місяць. Вже завтра, або ж в крайньому разі післязавтра, має приїхати барон з Еддою. І тоді я стану нормальним, або помру.  А нині я – недолюдок, який не існує без триклятого браслета. Ти вважаєш мене потворою? Ошелешив я тебе? Знала б, то не вийшла б ніколи за мене заміж, так? – жовч його так і клекотала назовні.

Аглая мовчала. Бо в ту сама мить вона дійсно вважала його потворою, але не через шаманське прокляття, а через те, що одружився з дівчиною, схожою на свою колишню. То вже б із Клотильдою шлюб брав. Гірко було, хотілося розридатися, однак стримувалася.