Чвара королів - Джордж Мартін
— Ми вже недалеко від Божого Ока, — оголосив чорний братчик одного ранку. — Королівський гостинець не буде безпечний аж до того берега Тризуба. Обійдемо озеро західним берегом, там нас навряд чи хто шукатиме.
На наступному розгалуженні дороги він повернув вози на захід.
Тут орана рілля поступилася лісові, села та городці стали менші й дальші один від одного, пагорби — вищі, а яри — глибші. Знайти якогось харчу теж ставало дедалі важче. У місті Йорен наклав на вози чимало солоної риби, сухарів, сала, ріпи, мішків ячменю та гороху, голів жовтого сиру, але все те вони вже виїли до останньої крихти. Змушений думати, як прожити з землі, яку вони проминали, Йорен звернувся по допомогу до Коса та Курца, котрих свого часу схопили за лісокрадство. Їх він посилав поперед головної валки до лісу, і з сутінками вони зазвичай поверталися з оленем, підвішеним на жердині, або в’язками куріпок на поясах. Молодших хлопчаків приставили збирати ожину вздовж дороги або лізти через тини з мішками по яблука, якщо дорогою траплялися сади.
Ар’я добре лазила і швидко збирала, проте полюбляла ходити сама. Одного дня їй пощастило наскочити на зайця: брунатного, жирного, довговухого, з малим рухливим носиком. Зайці бігають швидше за котів, зате на дерева залазити не вміють. Вона загилила йому палицею і впіймала за вуха, а Йорен стушкував його в казанку з грибами та дикою цибулею. Ар’я отримала цілу ніжку, бо ж зайця вполювала вона, і поділилася нею з Гендрі. Решта хлопців з’їла по одній ложці, навіть троє у кайданах. Якен Ха-Гар чемно подякував за частування, Гризло злизав жир з брудних пальців, закотивши очі з насолоди, але безносий Рорж тільки зареготав і загукав:
— Оце так мисливець у нас з’явився! Бибками пердь — заяча смерть!
Неподалік від укріпленого городця під назвою Шипшинівка їх на ниві оточили якісь селяни, вимагаючи гроші за зірвані кукурудзяні качани. Йорен зміряв очима наготовані селюками коси і жбурнув їм кілька мідяків.
— Бували часи, коли чорні братчики частувалися за кожним столом від Дорну до Зимосічі. Вельможні пани мали за честь приймати їх у себе під дахом, — мовив він гірко. — А тепер усякий боягузливий набрід хоче срібла за недогризок гнилого яблука!
І сплюнув на землю.
— То солодка пшінка, а не гнилі яблука. І не для старої смердючої ґави тут росте, — грубо відказав один з посполитих. — Забирай своїх злодюжок геть із нашого поля, бо самого зараз тут на палі виставлю. Лякатимеш своїх чорних братів — тих, що літають.
Качани вони ввечері засмажили цілими, перевертаючи довгими розгалуженими тичками, і обгризли гарячими. Ар’я розкошувала, та Йорен занадто сердився, щоб їсти. Над ним наче висіла чорна хмара — така ж розкошлана і чорна, як його одежа. Він без упину міряв кроками табір, щось бурмочучи собі під ніс.
Наступного дня Кос прибіг до Йорена зі звісткою про табір, що стояв попереду.
— Там двадцятеро чи тридцятеро людей, у кольчугах та шоломцях, — розказав він. — Деяких страшно порубано, а один жахливо стогне — мабуть, помирає. Я під його галас підібрався ближче. В них є списи і щити, але кінь тільки один, і той кульгавий. Табір, мабуть, давно стоїть — геть усе навкруги засмерділи.
— Корогву бачив?
— Плямистий дикий кіт, жовто-чорний, на брунатному полі.
Йорен поклав до рота згорнутий кислолист і став жувати.
— Кат його зна, — зізнався він. — Може, одні, а може, інші. Якщо їм так припекло, то коней в нас заберуть, хто б вони не були. Тра’ їх здалеку обійти, така моя думка.
Довелося з’їхати з дороги на багато верст і змарнувати щонайменше два дні, але старий сказав, що вони ще дешево відбулися.
— На Стіні матимете часу, скільки влізе. Всеньке ваше життя. А зараз поспіху не треба.
Коли вони знову звернули на північ, Ар’я помітила, що селяни дедалі сторожкіше охороняють свої ниви. Нерідко вони стояли просто край дороги і кидали холодні погляди на подорожніх. А бувало, що нишпорили верхи вздовж своїх меж, підвісивши сокири до сідел. Якось вона побачила чоловіка, що всівся на всохлому дереві з луком у руках і сагайдаком на гілці поруч із собою. Помітивши їх, він наклав стрілу на тятиву і не відвертав очі, доки не зник з очей останній віз. Весь той час Йорен не припиняв лаятися.
— Подивлюсь я на того лобуряку на дереві, коли по його душу Інші прийдуть. Отоді волатиме «йой, пробі, Нічна Варто, рятуй мене від лиха!», та буде пізно.
Наступного дня Дубар побачив червоне сяйво проти вечірнього неба.
— Чи то дорога кудись звернула, чи в нас тепер сонце на півночі сідає?!
Йорен видерся на горбок, аби краще бачити.
— Там щось горить, — оголосив він, потім лизнув великого пальця й підняв угору. — Вітер має віднести вогонь від нас. Та пильнувати не завадить.
Вони й пильнували. Світ навколо темнів, а вогонь, здавалося, тільки розгорявся, аж поки не запалала вся північ. Іноді вони навіть чули сморід диму, хоча вітер не мінявся, і полум’я до них не дісталося. До світанку пожежа вигоріла, але тієї ночі спали усі поганенько.
До наступного полудня вони натрапили на місце, де стояло село. На багато верст навколо поля перетворилися на зчорнілу пустку, а хати — на вигорілі шкаралупи. Тут і там на землі валялися кістяки зарізаних і згорілих тварин, вкриті живими ковдрами гайворонів-падлоїдів, які страшенно галасували, коли їх турбували за обідом. Зсередини місцевої паланки ще курився дим; дерев’яний частокіл здалеку здавався міцно вибудуваним, але виявився не досить міцним, щоб урятувати селян.
Їдучи попереду возів на своїй кобилі, Ар’я бачила згорілі тіла, настромлені на гострі палі нагорі стіни. Руки вони щільно тулили до облич, наче намагаючись уберегти їх від пекучого вогню. Коли обоз трохи від’їхав, Йорен наказав зупинитися і звелів Ар’ї разом із хлопцями стерегти вози, а сам із Мурхом та Різаном рушив пішки. Коли вони втрьох залізли всередину через зламані ворота, з-за стіни злетіла зграя круків, і їхні власні круки у клітках на возі привітали
