Чвара королів - Джордж Мартін

— Уявіть собі мої почуття. Адже я можу стати наступним.

— О ні, гадаю, не станете, — відповів Варис, бовтаючи вино у келиху. — Влада — вельми цікава річ, мосьпане. Чи не міркували ви, часом, над тією загадкою, яку я поставив вам у заїзді того пам’ятного дня?

— Вона спадала мені на думку кілька разів, — визнав Тиріон. — Король, жрець, багатій — хто з них помре, а хто житиме? Кому підкориться горлоріз? Ця загадка не має відповіді або радше має їх забагато. Все залежить від того чолов’яги, у чиїй руці меч.

— І все ж сам по собі він ніхто, — мовив Варис. — Він не має ані корони, ані золота, ані прихильності богів. А має лише нагострену залізяку.

— Саме та нагострена залізяка несе в собі владу над життям та смертю.

— Таки-так… і все ж якщо над нами справді владарює вояк із мечем, то навіщо ми прикидаємося, наче влада належить королям? Чому міцний чолов’яга зі зброєю в руках мусить коритися такому королеві-хлопчакові, як Джофрі, або пропитому бовдурові на зразок його батька?

— Бо ті королі-хлопчаки та пропиті бовдури можуть прикликати до себе інших вояків, які теж мають мечі.

— Тоді влада насправді належить тим іншим воякам. Так чи ні? То звідки ж ті мечі? І чому вони підкоряються комусь? — Варис посміхнувся. — Дехто каже, що знання — то сила. Дехто інший стверджує, що всяка влада йде від богів. А є й такі, які кажуть, що влада походить від закону. Та все ж того дня на сходах Баелорового септу наш побожний верховний септон, наша законна королева-намісниця і ваш покірний, обтяжений найрізноманітнішим знанням слуга виявилися такими ж безсилими, як перший-ліпший ковальчук чи кухарчук із натовпу. Хто ж, на вашу думку, насправді убив Едарда Старка? Джофрі, який віддав наказ? Пан Ілин Пейн, який змахнув мечем? Чи… хтось інший?

Тиріон схилив набік голову.

— Та ви колись дасте відповідь на вашу семикляту загадку? Чи хочете, щоб у мене голова луснула?

Варис посміхнувся.

— Гаразд, ось вам відповідь. Владу тримають ті руки, про які люди думають, що вони тримають владу. Не більше й не менше.

— Тобто влада — це лицедійство? Штукарство?

— Тінь на стіні, — промурмотів Варис, — але ж і тіні вміють вбивати. Нерідко навіть малий чоловічок може відкидати велетенську тінь.

Тиріон посміхнувся.

— Пане Варисе, я починаю плекати до вас дивну прихильність. Може, мені ще доведеться вас убити, але я вже напевне про те пошкодую.

— Ви робите мені велику честь.

— Хто ви такий насправді, Варисе? — Тиріон раптом зрозумів, як йому кортить це дізнатися. — Люди чомусь кличуть вас Павуком.

— Шпигунів та споглядачів рідко люблять, мосьпане. Я ж усього лише вірний слуга держави.

— А ще євнух. Давайте не забувати про це.

— Якби ж я міг забути.

— Мене, приміром, люди прозвали «півпаном», і все ж я гадаю, що до мене боги добріші. Я малий на зріст, ноги в мене викривлені, жінки не дивляться на мене з вогненною хіттю… але все-таки я чоловік. Шая — не перша дівчина, яка вшанувала моє ліжко собою, а одного дня я ще можу одружитися і виродити на світ сина. Якщо боги на нього зглянуться, він буде схожий обличчям на дядька, а розумом — на батька. Ви ж натомість не можете втішатися такою мрією. Карлики — то злий жарт богів… а от євнухів роблять люди. Хто вас обрізав, Варисе? Коли й навіщо? Хто ви такий насправді?

Євнухова посмішка навіть не здригнулася, але в очах спалахнуло щось геть несхоже на веселощі.

— Дуже ласкаво з вашого боку питати про такі речі, пане мій, але оповідь про мене буде довгою і сумною, а в нас на порядку денному є кілька нагальних зрад.

Він витяг пергамена з рукава халата.

— Керманич королівської галери «Білий олень» змовляється стиха знятися з котви за три дні від нинішнього, щоб запропонувати свій меч та корабель князеві Станісу.

Тиріон зітхнув.

— Гадаю, ми мусимо на його прикладі дати іншим кривавий урок?

— Пан Джаселин міг би влаштувати йому тихе зникнення. Але суд перед королем та престолом допоміг би підтримати вірність інших корабельників.

«До того ж мій ясновельможний небіж матиме якусь забаву.»

— Воля ваша. Згодуйте йому гарний кусень Джофрікового правосуду.

Варис зробив примітку на пергамені.

— Пан Горас та пан Гобер Рожвини підкупили стражника, щоб той випустив їх крізь потерну за одну ніч від нинішньої. Для них домовилися про проїзд на пентоській галері «Місячна доріжка» під виглядом веслярів.

— То може, хай посидять на веслах кілька років, а ми подивимося, як їх втішить така доля? — Тиріон посміхнувся. — Ні, мою сестру охопить розпач від втрати таких шанованих гостей. Повідомте панові Джаселину. Хай він схопить підкупленого вояка і пояснить, яка то честь — служити присяжним братчиком Нічної Варти. А навколо «Місячної доріжки» поставить чати, щоб Рожвини не знайшли ще одного стражника, спраглого до зайвих грошей.

— Як забажаєте. — Ще одна примітка на пергамені. — Ваш вояк Тімет цього вечора вбив сина виняра у гральному кишлі на Срібній вулиці. Звинуватив покійного, що той мухлював у грі в черепки.

— А той мухлював?

— Поза всяким сумнівом.

— Тоді добропорядні міщани мали б ушанувати Тімета за послугу. Я навіть не здивувався б, якби він отримав подяку від самого короля.

Євнух ніяково захихотів і поставив ще примітку.

— В нас у місті також сталася раптова навала побожності. Комета приманила до міста купу різних чудернацьких жерців, святенників, проповідників, віщунів. Вони жебрають у винних льохах та харчівнях, провіщують загибель та руїну всім, кому не ліньки слухати.

Тиріон знизав плечима.

— Якраз насувається трьохсотий рік від висадки Аегона. Гадаю, цього слід було чекати. Хай собі кукурікають.

— Але ж вони поширюють жах, пане мій.

— Я гадав, то ваша служба — сіяти жах.

Варис аж прикрив рота рукою.

— Який ви жорстокий — казати такі речі. Тепер остання справа. Пані Танда минулого вечора влаштувала невеличку вечерю. В мене тут на ваш розгляд перелік страв і список гостей. Коли наливали вино, князь Гиліс підвівся випити келиха за короля, і пан Балон Лебедин зазначив: «Для цього нам треба по три