Чвара королів - Джордж Мартін
Князь Янос аж заревів з реготу.
— Оце вже навряд!
— Людина собі гадає, — зауважив Тиріон, — але доля на всяке звертає. Взяти хоча б Едарда Старка, пане мій добрий. Хіба він колись думав, що скінчить життя на сходах Септу Баелора?
— Та, вважайте, ніхто не думав, — погодився князь Янос, гигикнувши.
Тиріон теж дозволив собі смішок.
— Шкода, що мене там не було. Кажуть, навіть Вариса застигли зненацька.
Князь Янос зареготав так страшно, що аж черево затрусилося.
— Навіть Павука! — вигукнув він. — А ще кажуть, він усе знає! Бачте — виходить, не все!
— Як же так сталося? — Тиріон уперше підпустив у голос трохи холодку. — Він начебто переконав сестру пробачити Старка за умови, що той вдягне чорне.
— Га? — перепитав Янос Слинт, непевно кліпнувши очима на Тиріона.
— Мою сестру Серсею, — повторив Тиріон дещо суворіше, щоб йолоп не плутався, про кого йдеться. — Королеву-намісницю.
— А, так. — Слинт знову хильнув вина. — Щодо того, то… король наказав, мосьпане. Сам король, не абихто.
— Королю тринадцять років, — нагадав йому Тиріон.
— То й що? Однак він король. — Слинт насупив чоло, підборіддя в нього затремтіло. — Повелитель Семицарства, усіх семи його королівств.
— Одного чи двох, принаймні, — погодився Тиріон з кислою посмішкою. — А чи можу я глянути на вашого списа?
— Списа? — Князь Янос блимнув, не тямлячи, про що мова.
Тиріон вказав рукою.
— На ту застібку, що в вас на накидці.
Князь Янос завагався, але відчепив прикрасу і віддав її Тиріонові.
— Наші золотої справи майстри у Ланіспорті роблять кращі, — зазначив той. — Оця червона полива — то, насмілюся сказати, трохи занадто. А скажіть-но мені, добрий пане, чи ви тоді самі увігнали списа комусь у спину, а чи тільки віддали наказ?
— Я віддав наказ, і віддав би його знову. Князь Старк був зрадник престолу. — Лиса пляма посеред Слинтової голови зачервонілася, мов буряк, а накидка ковзнула з плечей на підлогу. — Він намагався мене підкупити.
— Не уявляючи, що ви вже давно запродалися іншому.
Слинт брязнув келихом по столі.
— Ви що, вина перепили?! Якщо ви гадаєте, що я тут сидітиму і слухатиму образи моєї честі…
— Якої вашої честі? Звідки б це вона раптом узялася? Щоправда, мушу визнати, ваша оборудка була вигідніша, ніж у пана Джаселина. Княжий титул і замок за спис у спину. І навіть самому тримати списа не довелося.
Тиріон жбурнув золоту застібку назад Слинтові. Вона відскочила в нього від грудей і заторохтіла на підлозі, бо той саме підвівся з місця.
— Щось мені вже не до смаку наша розмова, пане… Бісе. Я є князем Гаренголу і радником у королівській малій раді! Хто ви такий, щоб кидати мені докори в обличчя?!
Тиріон звісив голову набік.
— Гадаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки ви, приміром, маєте синів?
— Що тобі до моїх синів, курдупелю?
— Курдупелю?! — Гнів Тиріона спалахнув, як вогонь. — Ви мали б зупинитися на Бісові. Я — Тиріон з дому Ланістер! Одного дня, якщо в вас у макітрі збереглося глузду більше, ніж боги дали слимакові, ви впадете на коліна і дякуватимете, що мали справу зі мною, а не з моїм ясновельможним батечком. Питаю ще раз: скільки ви маєте синів?
Тиріон помітив, що в очах Яноса Слинта раптом з’явився страх.
— Т-троє, мосьпане. І ще дочка є. Благаю, мосьпане…
— Благати не треба. — Тиріон ковзнув з крісла додолу. — Даю вам своє слово, що з ними не станеться ніякого лиха. Молодших хлопців виховуватимуть як зброєносців. Якщо вони служитимуть чесно та ревно, одного дня зможуть стати лицарями. Хай ніхто не каже, що дім Ланістер не винагороджує своїх слуг. Старший син успадкує титул князя Слинта і той ваш бридкий герб.
Тиріон копнув ногою маленького золотого списа. Значок застрибав підлогою.
— Йому знайдуть якусь землю, і він сам зможе збудувати собі родове обійстя. Гаренголу, певна річ, вашому спадкоємцеві не бачити, але й просто неба не пропаде. Шлюб сестри хай лаштує сам.
Обличчя Яноса Слинта змінило колір з червоного на білий.
— Щ-що… щ-що ви з-зробите…
Сало на його опасистому підборідді та щоках тремтіло, аж гуляло туди-сюди.
— Тобто що я зроблю з вами?
Тиріон почекав хвильку, щоб йолоп добре натрусився.
— З вранішнім відпливом виходить у море думбас «Літня мрія». Його керманич сказав мені, що зупинятиметься у Мартинові, на Трьох Сестрах, на острові Скагос, а тоді у Східній-Варті-біля-Моря. Як побачите князя-воєводу Мормонта, перекажіть від мене найтепліші вітання і скажіть, що я не забув про турботи та скрути Нічної Варти. Бажаю вам довгого життя та ревної служби, пане князю.
Щойно Янос Слинт усвідомив, що його не стратять, як повернув собі колір на обличчя і рішуче випнув щелепу.
— Ну, це ми ще подивимося, Бісе. Чи то пак, курдупелю. Може, то тебе запхають на той корабель, як гадаєш? Може, то вже тобі час їхати на Стіну, га? — Він дещо занепокоєно реготнув. — Погрожуєш тут, пхе… подивимося. Я — друг короля, щоб ти знав. Побачимо, що скаже наш пан Джофрі про таку справу. А ще Мізинець, а ще королева, о так. Янос Слинт має друзів — чимало і чималих. Побачимо, хто опиниться на тому думбасі. Ми ще подивимося, це я тобі обіцяю.
Слинт хвацько крутнувся на підборах, як колишній міський вартовий, і пішов малою трапезною, карбуючи кроки на каменях підлоги. Він видерся сходами, розчахнув двері… й опинився лицем до лиця з високим чоловіком з довгим худорлявим обличчям, у чорному панцирі та золотій киреї. До культі правої руки в чоловіка була припасована залізна долоня.
— Яносе, — привітався він, зиркаючи глибоко втопленими очима під випнутими бровами та шапкою присоленого сивиною темного волосся.
Янос Слинт сахнувся назад, і до малої трапезної перед ним без зайвого шуму пробралися шестеро золотокирейників.
— Князю Слинте! — гукнув Тиріон через палату. — Здається, ви знайомі з паном Джаселином Бережняком, нашим новим тисяцьким
