Чвара королів - Джордж Мартін

Тиріон заперечливо підняв руку.

— Та годі вам. Пан Балон пожартував. Мені нецікаво слухати зрадливі застільні балачки, пане Варисе.

— Ви не тільки мудрий, але й ласкавий правитель, пане мій. — Пергамен зник у рукаві євнуха. — В нас обох ще багато справ. На цьому я вас лишаю.

Коли євнух пішов, Тиріон довго сидів, вдивляючись у свічку і питаючи себе, як сестра сприйме новину про зняття з посади Яноса Слинта. Судячи з усього, не надто схвально. Але й зробити нічого не зможе, хіба що писати гнівні листи до князя Тайвина в Гаренголі. Міська варта тепер була в Тиріонових руках, а разом із нею — півтори сотні лютих гірських горлорізів та дедалі більший загін сердюків, що їх тим часом винаймав Брон. Власне становище здавалося йому досить стійким і добре захищеним.

Без сумніву, так само думав свого часу і Едард Старк.

Коли Тиріон вийшов з малої трапезної, в Червоному Дитинці царювали тиша і морок. У світлиці на нього чекав Брон.

— Слинт? — запитав той.

— Князь Янос із вранішнім відпливом рушає на Стіну. Варис хоче, щоб я вірив, ніби замінив одного з людей Джофрі на свого. Але більш вірогідно, що я замінив людину Мізинця на людину самого Вариса. Та нехай вже.

— Тобі краще знати, що Тімет убив людину…

— Варис мені доповів.

Сердюк не здивувався.

— Той дурник гадав, що одноокого легше обдурити. Тімет пришпилив йому руку до стола кинджалом і вирвав горлянку голою рукою. Він знає таку штуку: напружує пальці та…

— Годі брудних подробиць, бо щось вечеря у животі вирує, — перервав його Тиріон. — Як там твої сердюки-запроданці?

— Непогано. Сьогодні ще троє.

— Як ти вирішуєш, кого наймати?

— Роздивляюся, що до чого. Питання ставлю, щоб дізнатися, де вони билися і чи добре вміють брехати. — Брон вишкірився. — А тоді даю змогу себе убити, а сам пробую вбити їх.

— Вже когось убив?

— З них однак не було б зиску.

— А якщо хтось уб’є тебе?

— Отого винайми, не пошкодуєш.

Тиріон почувався трохи напідпитку і дуже втомленим.

— Скажи-но мені таке, Броне. Якби я наказав тобі вбити мале немовля… скажімо, дівчинку, яка ще смокче материні груди… чи виконав би ти наказ? Без жодних питань?

— Без питань — ні. — Сердюк потер великим і вказівним пальцями один об одний. — Я б спитав, за скільки грошей.

«То й нащо мені здався ваш Аллар Дим, пане Слинте?» — подумав Тиріон. — «Я сам таких сотню маю під рукою.» Він не знав, чого хоче більше: сміятися чи плакати. Знав тільки, що понад усе в світі хоче Шаю.

Ар’я III

За дорогу в цих краях правили дві колії серед рясних бур’янів. Хоча з одного боку воно виходило і на краще: дорогою пересувалося так мало людей, що якби хтось схотів запитати, у який бік вони поїхали, то не знайшов би нікого, хто бодай тицьнув би пальцем у відповідь. Бурхливий людський потік, що плинув на південь королівським гостинцем, тут рідшав до жалюгідного струмочка.

А гірше було те, що дорога звивалася туди й сюди, наче змія, плуталася з меншими стежками, а інколи геть зникала, щоб через дві-три версти вигулькнути знову, коли мандрівники вже втрачали останню надію на її повернення. Ар’я від такого аж шаленіла. Місця тут були гарні, у подоланні неважкі: низки невисоких пагорбів, насипані східцями поля й городи, подекуди луки, гаї та невеличкі яри, де коло повільних мілких струмків купчився верболіз. І все ж стежка тут була така вузька й покручена, що загін радше повз, аніж ішов.

Найгірше їх уповільнювали важко закладені вози, що незграбно перевалювалися через кожний горбок та відчайдушно скрипіли кожною віссю. З десяток разів на день доводилося спинятися, щоб витягти колесо з колії чи подвійним зусиллям подолати слизький нахил. Одного разу посеред рясної порості дубів загін стрівся просто в лоба з трьома чолов’ягами, що тягли повну гарбу хмизу та дров, запряжену волами, і не знайшли способу їх обійти. Довелося візникам випрягати волів, проводити їх між дерев, розвертати гарбу, знову запрягати волів і пхатися назад, звідки прийшли. Воли рухалися ще повільніше за кінні вози, і того дня загін ледве зрушив з місця.

Ар’я не могла не споглядати через плече, питаючи себе, коли ж налетять золотокирейники. Вночі вона прокидалася на кожен шум і хапалася за руків’я Голки. Тепер загін ніколи не ставав табором без того, щоб виставити варту, але Ар’я не дуже довіряла тій варті, а надто хлоп’ятам-сиротам. У провулках Король-Берега вони ще сяк-так виживали, але тут почувалися геть загубленими. Коли вона робилася тиха, як тінь, то легко прокрадалася повз усіх геть із табору, щоб відлити зайве при місячному світлі без свідків. Одного разу, коли на чатах стояв Ломик Зеленорукий, вона видерлася на дуба і перебиралася з дерева на дерево, аж поки не опинилася в нього над головою, а він нічого й не помітив. Вона б могла зістрибнути йому просто на голову, але розуміла, що від вереску прокинеться весь табір, і тоді Йорен знову почастує її палицею.

Ломик з іншими сиротами тепер ставилися до Бичка з особливою пошаною, бо королева ж прагнула отримати його голову. Щоправда, він на таке поводження ображався.

— Та не робив я нічого ніякій королеві, — сердито бурчав він. — Працював собі у кузні, та й усе. Качай міхи, тримай кліщі, побіжи-подай-принеси. Я мав стати зброярем, аж тут майстер Мотт раптом каже: підеш, мовляв, до Нічної Варти.

На цьому він тікав від усіх налощувати свого шолома. Шолом був пречудовий — закруглений, зграбних обрисів, із зоровою щілиною та великими сталевими бичачими рогами. Ар’я любила дивитися, як хлопець натирає крицю промасленою ганчіркою до такого блиску, що в шоломі аж відбивалися язики вогнища. Але на голову Гендрі його ніколи не вдягав.

— Ставлю що завгодно, він — байстрюк того зрадника, — мовив Ломик одного вечора стишеним голосом, щоб Гендрі не почув. — Вовчого князя, що його вкоротили на сходах септу Баелора.

— Авжеж ні! — заперечила Ар’я.

«Мій батько мав лише одного байстрюка — Джона.» Вона нишком вибралася у ліс, жалкуючи, що не може засідлати коня і дременути додому. Кобила в неї була добра — брунатна з білою плямкою на лобі, та й їздила верхи Ар’я непогано. От сіла