Список бажань - Йон Колфер

— Угу, угу, все, — відрубав Франко, проганяючи мене, щоб я не заступала телевізор.

— А ти продав усе, що я мала. За це.

— Нарешті. Нарешті вона доперла! — Франко реготався. Як велика гладка жаба в порожній діжці. — Їй-бо, прикольно. Я розумію. А ти?

Телевізор стояв посеред кімнати. Плаский екран і вмонтовані колонки. Вперше в житті я ненавиділа річ. І я накинулась на неї. Принаймні спробувала. Перше ніж я встигла що-небудь зробити, Франко схопив мене ззаду за шию і швиргонув об стіну. Ніколи не бачила, щоб він рухався так швидко.

— Цього робити не можна, панянко. — Його очі налилися кров’ю.

— Ти не маєш права, — пробелькотіла я, ухиляючись від його подиху.

Франко реготав.

— Не маю права? Ну ж бо, поговорімо про права. Тобою керую я. Отож, прав не маєш ти. Ти підліток, урвителька. Ти ніхто. Ти менше, ніж ніхто. Люди співчувають мені. Бідолаха, кажуть вони. Самотужки намагається виховувати цю малу бандитку. Він святий. Мученик.

Я заплющила очі й затулила рота, силкуючись відгородитися від усього, що бачила й чула.

— Твоя мама померла, панянко. Померла! Годі вже вдавати, ніби все й досі як було. Більше немає маленьких радісних принцес. Ти гратимеш за моїми правилами. І робитимеш усе, як я скажу. Я навчу тебе поважати мене. А то всиплю тобі, як твоїй мамуні! Як твоїй мамуні з її жасминовими парфумами.

Всиплю твоїй мамуні? Він бив маму?

— Ти, свинюко! — рюмсала я. — Начувайся! Ти і твій телик!

Франко похолов. Я погрожувала його телевізорові.

— Деяким людям мало слів, — сказав він і врізав мені ляпаса. Замашного ляпаса.

Я сповзла по стіні, на підлогу. Я почувалася так, ніби об мене витерли ноги.

— Ніколи більше не смій погрожувати мені моїм телевізором! — кричав він як навіжений, нахиляючись, щоб дати мені чергового ляпаса. — Ніколи, ніколи, ніколи!

До кожного “ніколи” від додавав ляпаса. Я хотіла встати і взятися з ним за барки. Вгамселити його по гладкому череві, щоб аж витягся на підлозі. Але я не могла. Не могла. Я задихалася від його туші, навислої наді мною. Він був здоровило проти мене.

Мене врятувало лише те, що реклама закінчилася. Франко почув знайому мелодію й рушив до свого престолу. Впав у крісло, розваливши стегна й розкинувши руки. Я припала до підлоги й поповзла, як павук-каліка, щоб, боронь, Боже, не встати й не привернути до себе уваги.

— А, ще одне, — сказав він, намацуючи в кишені сорочки сірники. — Я оформлюю папери, щоб тебе вдочерити. А це означає, що я залишуся тут назавжди і ти отримаєш нового татуся. Гарні новини?

Я не відповіла. Мене, власне, ніхто не питав. Біль і ненависть змагалися в мені. Ненависть перемогла. Не можна лупцювати мам і думати, що тобі минеться. Франко заплатить своє. Я ще не знала, як саме, проте в моїй голові вже почав визрівати план. Він торчить від телевізора? Треба вдарити в болюче місце. Добряче вдарити.

Франко мав небагато захоплень. Живучи коло нього, я вивчила їх усі. Він міг перерахувати їх на товстих куцих пальцях однієї руки. Телевізор, безумовно, був найбільшою пристрастю. Електронно-променева трубка виспівувала йому щонайменше вісім годин на добу, рятуючи від щоденних проблем і даруючи жадану втіху. Друге місце посідала їжа. Їжа, що швидко готується за найменшої потреби, інакше вона б забирала час, належний телевізорові. Тому чіпси, шоколад і піца з доставкою додому були основним харчем. Ну і, певна річ, чарочка. Напівп’яний мозок щораз жадібніше вгрузав у драговину супутникових станцій.

Але то був непривселюдний Франко. Франко, яким його не бачив ніхто зі сторонніх. Коли ж він зачиняв за собою двері успадкованого будинку і виходив на вулицю, то був справжнім стовпом світу. Хитким, щоправда, проте безперечно стовпом. Франко вважав себе кимось на кшталт безталанного героя. Втративши кохання усього свого життя, він самозречено залишився виховувати дочку дружини, цю малу негідь.

Щоб підтримати легенду, Франко щопонеділка начіплював на себе костюм і краватку і йшов до шинку — на засідання Ньюфордської асоціації прихильників голубів. Після туалету та холодильника НАПГ чи не єдина могла підважити Франко з крісла. Ні, він не розводив голубів — це вимагало б праці. Проте, щоб тобі подобалися голуби, не конче треба їх розводити, сказав він собі. До того ж хіба він не дивився клубний запис, доки не зіпсувалася касета?

Мій план нарешті визрів. Телевізор і НАПГ. Як можна помститися, скориставшись цими двома Фрáнковими вподобаннями? Відповідь народжувалася шматочок за шматочком, наче пазлинки, що складаються у велику химерну картину. Треба підготуватись. Перше, що мені потрібно було роздобути, — це відеокамеру.

Я позичила відеокамеру в Ригачки і встановила на вікні позаду канапи. Я хвилювалася. Позичити щось у Ригачки. Сам лише Бог знає, звідки в нього та камера. До того ж Ригачка захоче, щоб я щось зробила навзаміну. Мабуть, щоб допомогла в одній із його паскудних оборудок. Я прогнала вагання. Хай там що, а справа того варта.

Я знімала свого вітчима, щойно з’являлась найменша нагода. Як він валявся й чухався, виливав пиво в горішки. Як цілий день ходив у майці й трусах. І водночас дивився телевізор. Цілісіньких два дні такого видива були б нестерпними для будь-кого. Я зафіксувала, як Франко сперечався з телевізором, як уві сні пускав слину — як кожним своїм порухом ганьбив себе. Але й цього було мені не досить. Після того, що він зробив.

Наступний крок — провокація. Того вечора, у п’ятницю, я ввімкнула запис і забігла до вітальні.

— Гей, череваню, — гукнула я, — позич мені десятку.

Франко