Список бажань - Йон Колфер

— Лоурі…

— Так, Брендане. Ми були дітьми. Діти часом чинять бездумно й жорстоко. Вважай, що я тобі пробачив. І випиймо.

Люстро підвівся й раптом обійняв Лоурі. Якби Маккол не сидів, то впав би від хвилювання.

— Дякую тобі, друже, — сказав Люстро, розтягши губи в щирій усмішці. І побіг на кухню.

— Я знала, що так буде, — уїдливо мовила Меґ.

— Як буде?

— Я знала, що ти не вдариш його.

— Ти знала?

— Так, я знала! Ти занадто правильний. Занадто порядний. Жодне створіння у світі з такою блакитною аурою, як у тебе, не зможе гамселити людей.

— Ти ж сама все бачила, — сказав Лоурі. — Він розкаявся в тому, що зробив. Розкаявся щиро. Я не міг його вдарити. Бійка зайва, усе й без неї зрозуміло.

Люстро повернувся з пляшкою бренді й двома склянками.

— Нам не варто було б пити. З такими серцями.

— Не варто. Але раз у житті! Урешті-решт, якого дідька?! Часто тобі доводиться зустрічатися зі своїми шкільними товаришами?

Люстро сів, усмішка щезла з його обличчя.

— Знаєш, Лоурі, туди, в лікарню, до мене не прийшла жодна душа. За шість тижнів жодної душі. Знаєш, що таке самотність?

Лоурі пригадав свою старечу хату і вечори перед телевізором упродовж років.

— Так, Брендане, — відповів він, ковтнувши палючої рідини. — Знаю.

Франко Келлі нарешті дав раду своїй поламаній дистанційці. Не те щоб вона була вже поламана, проте могла вийти з ладу будь-якої хвилини. Батарейки могли розрядитися, а Франко аж ніяк не збирався витрачати грошей, відкладених на цигарки.

Отож він дав раду своїй дистанційці. Найбільша небезпека була ось у чому: що робити, коли дистанційка не працює, а тобі хочеться перемкнути канали?

Можна підвестися з крісла. Але така праця вимагає надзвичайного напруження. Кепсько і ой як невчасно йти по їжу чи до туалету, докладаючи неймовірних зусиль, щоб відірватися від телевізора під час реклами.

Можна заприятелювати з якимось хлоп’ям і попросити його лежати перед телевізором. Але теперішні діти такі ненадійні, а їхні батьки мають кепську звичку наказувати своїм чадам повертатися додому ще до новин — саме в той час, коли йому, Франко, треба перемикати канали найчастіше.

Урешті-решт Франко вирішив, що з нього досить. Він подолає свою нехіть ворушити мізками й складе план. Щось талановите, щоб ошелешити своїх ворогів. Він що, шланг гофрований? Він їм ще покаже.

Перше, що спало на думку, — натискати на кнопки пальцями ніг. Проте пальці виявилися затовсті й незграбні. До того ж ноги пітніли — і кнопки залипали.

Наступна ідея була витвором простоти. Франко підтяг крісло до самісінького телевізора. Майже бездоганно, але… невеличкий облом. Хоча екран був просто перед носом, Франко все одно мусив нахилятись уперед і натискати на кнопки, на той час уже смердючі. Коли ж він поставив телевізор збоку, то мусив раз у раз повертати голову, через що страшенно розболілася шия.

Урешті-решт Франко знайшов вихід, для цього йому знадобилась уся винахідливість, накопичена впродовж тридцяти років неробства. Він, зібравшися на силі, видерся сходами до спальні й зняв двері з завісів. Поставив їх за стільцем так, щоб дзеркалом вони дивилися на телевізор, і трохи нахилив до себе, щоб краще було видно відображення. Блискуче.

Тепер звук із колонок линув просто у вуха, а випукле дзеркало створило йому аж сімдесятисантиметровий екран. Супер! От якби сюди ще нічний горщик…

Він узагалі й горя не знав би, якби не це бабство Фінн. Узяли й повмирали. Обидві протягом року. Що він мав удіяти? Як може чоловік обійти себе, якщо поруч немає жінок і нема ким поганяти?

Взагалі-то Франко не мав нічого проти того, що вони померли. Він не сумував за ними як за людьми. Йому не вистачало тієї хатньої роботи, яку вони робили. Мала, щоправда, не була досвідченою господинею. Не вміла готувати нічого, крім курки. Зате її мама. Ота готувала!.. Ще й гроші заробляла. Відпрацює дванадцять годин у магазині відеотехніки і гайда додому — готувати вечерю. Ніяких мікрохвилівок. Ні-ні. Франко наполягав, щоб страва щораз була свіженька. А потім треба ж було їй вийти і втелепкатися під таксі. Саме тоді, як його спина нестерпно боліла. Деякі люди не мають ані крихти співчуття.

Гоп зовсім не здивувався.

— Я думав, твоє місце на найнижчому еволюційному щаблі, — сказав він сухо. — Виходить, я помилявся.

— Гр-р-гав, — мовив Ригачка, він усе ще не протверезів від спалаху стовідсоткового добра.

Скидалося на те, що найбільше постраждали його людські гени, і наразі він радше нагадував собаку, аніж гомо сапієнса.

— Яка діра, — процідив Гоп гидливо. — Найкраще місце для таких, як… е-е-е… ти, справді.

— Закрийся! — прогарчав Ригачка, ледве стримуючись, щоб не роздерти голограму на найдрібніші клаптики, піксель за пікселем. — Кажи, що робити.

Гоп пурхав довкола Фрáнкового крісла.

— Ось, — сказав він, тицяючи своїм тривимірним пальцем у Фрáнкову масну голову. — Це твій останній шанс. Психологічний профіль даної душі вказує на стійку тенденцію…

Ригачка облизав новостворені ікла. Густа слина скрапувала з його рота.

Гоп помітив, що Ригачка змінився. Може, мені варто, як то кажуть, послати все до біса, думав віртуальний модуль.

— Дуже скидається на те, що Меґ Фінн з’явиться тут.

Ригачка кивнув головою. Тепер він зрозумів. Найдужче в світі Меґ ненавиділа Франко.