Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
— Я чув, що ти надміру енергійна, — сказав він. Незнайоме лице виражало водночас вдоволення і неприязнь. — Але чинити такий спротив — марнувати час. О, до речі, про час! Думаю, ти виклалася достатньо...
Маг постукав пальцями по циферблату свого наручного годинника — блиснуло срібне світіння, і Варта відчула, як важко їй навіть стояти на ногах. Павутина обвисла, ніби її хтось розчиняв. Дівчина рефлекторно смикнула пальцями — ні сліду.
— Ти нічого не зможеш вдіяти, Вартова. Така моя сила, — маг підійшов до неї впритул із маніакальним спокоєм. — На короткий час — жодної магії, жодного руху. Змирися: так мало статись. І спочинь із миром.
— Світляче кодло... — виплюнула дівчина, відчуваючи, як німіє кожен м'яз.
— Так, саме так ви нас звете, — відмахнувся маг, мовби його веселили Вартині слова. — А тепер слухай уважно. Кровна помста — тонка річ. Пригадуєш ніч у бібліотеці й так званий нещасний випадок? Ви вдало викрутилися після вбивства мого брата.
— Суд виправдав нас, — процідила дівчина крізь зуби.
— А я — ні. Мені начхати на суд, Конгломерат, чужі вироки чи виправдання. Начхати на те, хто ти така і чого сюди приїхала. І, до слова, саме я зараз вирішую, що буде далі.
«Озивайся! Давай, озивайся!» — волала Варта до своєї сили.
Сила озиватися не хотіла, як і тіло.
— Ви — кандидат на посаду глави, — відповіла дівчина, здогадавшись, хто прийшов по її душу. — Такий вчинок перекреслить вашу кар'єру.
Чоловік видавався їй надто молодим для верховного правлінця — вона не дала б йому і сороківку.
— Я фіктивний кандидат, Вартова, — заспокійливо відказав маг. — Ти що, ніколи не спостерігала за тим, як у людей вибори проходять? Хтось має створювати видимість конкуренції, бо інакше нікому не весело. Новий глава вже очевидний. Як я казав: чхати на цей Конгломерат, паяців із фракції та їхні політичні ігри. Мене попрохали створити видимість гри, бо ж я, бачте, — найсильніший. Хай ідуть до біса, коли мого брата вбивають двійко темних, а суд торочить, що вони не винні. Та не турбуйся, про мій візит ніхто не дізнається. Подякуй своєму Богумінові за прекрасний захист дому — ваші людські сусіди навіть шуму не почують...
Світляк тріпнув рукою, і дівчина відчула на чолі іскри холоду. За секунду іскри стали матеріальними і вчепилися в голову терновим вінком. Гострі скалки заповзали глибше під шкіру. Кров скрапнула з брів і потекла по щоках, стікаючи по шиї та у виріз футболки. Він справді грався з нею.
— Скажімо, дівчинка Вартова не витримала тиску відповідальності і покінчила з собою. Придбати отруту неважко. У цьому місті продається все. Якщо ти готовий заплатити достатньо.
— Ніхто в самогубство не повірить. Особливо ті, хто знає мене, — говорити ставало важче й важче, але Варта намагалася.
— Це не відіграватиме ролі. Буде факт, і все. Жодних слідів. Час, час, Вартова.
Маг спокійно дістав із внутрішньої кишені ампулу, в якій блискотіло щось срібне, схоже на ртуть, — труйка. Вартин погляд знайшов запонки на рукавах мага: в очі їй впали крихітні зображення грального кубика. Інший гральний кубик — не зображення, справжній — лежав у внутрішній кишені куртки, нагадуючи пророцтво глави шабашу.
«Ти зустрінеш світлого диявола», — казала їй празька баба.
«Здається, зустріч відбулася», — зіронізував внутрішній голос.
Чаклунка розуміла, що чутливість повертається до її тіла. Але надто повільно, надто важко. Вона не могла ще й пальців зігнути, не те що схопити павутину чи поворухнути головою. Сили могутньої Вартової стало лише на те, щоб рішуче стиснути губи.
Проте маг клацнув язиком, насилу відкрив їй рота і так само дбайливо та педантично влив туди весь уміст ампули.
Паніка захльоснула Варту з пекучим холодом рідини, котра проникла в горло. Світляк задоволено дивився на неї. Не просто задоволено — а любовно. Як на майстерний витвір своїх рук.
Мурашки сипонули по шкірі.
Павутина напнулась і озвалася надто пізно.
Дівчині здалося, що цей легкий порух власної сили — щось шалене й неймовірне. Вона плюнула просто світлякові в лице. Пізно — отрута вже опинилася всередині, загнана туди рефлекторним ковтанням. І хтозна, скільки часу ще має тіло, перш ніж...
Варта зашипіла і знавісніло шарпнула старовинне дзеркало, що стояло під стіною, мов примара. Павутина, всотуючи підсилення, відірвала різьблену рамку від стіни, і маг, котрий не очікував такої різкої зміни, не встиг відсахнутися. Задзеленчало скло, увсебіч посипалися скалки.
Долаючи шалений опір власних м'язів, Варта пошкутильгала в кімнату. У скронях все пульсувало. Вона розуміла, що треба викликати блювоту. Точно й негайно. Але маг не чекатиме. Навряд чи нападника його штибу зупинить нещасне дзеркало, розтрощене об голову. Навряд чи його взагалі що-небудь зупинить.
Дівчина підійшла до дверей на балкон і миттєво оцінила висоту другого поверху.
«Двічі не вмирати», — вирішила вона і вчепилась у перила з твердим наміром перелізти через них.
Зустріч із бруківкою внизу точно стане болісною. Але треба опинитись якомога далі від...
У шлунку все стиснулось. Очі наповнилися сльозами, голова затуманилась.
Варта підозрювала, що це запаморочення — вже дія отрути. Пальці розтиснулись, а ноги стали м'якими, як суфле. Вона притулилась спиною до стіни і глибоко вдихнула.
«Без паніки. Треба спершу виблювати ту заразу. І вистрибнути...»
Тут горло розітнуло, мовби ножем. Ізсередини здійнявся вогонь. Він поширювався швидко. Присмак віддавав обідом та відьминою кавою.
«Вогонь Джульєтти» — назвала свій напій Душанка.
«Ото з мене Джульєтта на балконі», — встигла подумати Варта, але темрява застелила очі, і тіло перестало опиратися тому, що несла з собою срібна отрута.
Розділ 9
По обидва боки
Златан викликав і відкликав щити зо два десятки разів. Вони слухалися бездоганно, навчені відгукуватися на перше бажання онука судді. Відшліфовані за роки важкої роботи. Фора, що завжди додавала впевненості.
Сьогодні він утратив цю впевненість.
Щось змінилось. У голові стояв туман, у роті — кров. Тінь давно зникла. Амброз, похмуріший від грозової хмари, стовбичив поруч, балансуючи на бордюрі.
— Знову, — кинув він стиха. — Жодних аур. Жодних облич. Жодних слідів. Я навіть зле пригадую, як ми з тобою тут опинилися.
— Ти і своє повне ім'я зле пригадуєш, — замислено відповів Златан, викликаючи й розсіюючи золото