Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд
Нарешті Ніккі досягла наміченої мети. Навколо наметів, де бранці кричали від болю, солдати грали в кості, їли боби, хропли в спальних мішках. Двоє чоловіків виволокли з великого намету труп і закинули у фургон.
Ніккі клацнула пальцями, підкликаючи неголеного вояку, який прямував від іншої палатки.
— Покажіть мені список, капітан.
Вояка грізно втупився на неї, але тут помітив чорне плаття, і на обличчі його майнув страх впізнавання. Він передав Ніккі засмальцьовану книжку, продавлену посередині, ніби на неї хтось випадково сів. Випалі сторінки, обірвані і брудні, були недбало засунуті назад.
— Доповідати особливо нічого, пані. Будь ласка, передайте його превосходительству, що ми закликали на допомогу всіх чаклунок, але вона мовчить.
Ніккі розкрила книгу і стала читати список нових бранців.
— Вона? Про кого це ви, капітане? — Пробурмотіла вона, відриваючись від читання.
— Як про кого? Про Морд-Сіт, звичайно! — Ніккі підняла на нього погляд.
— Морд-Сіт. Ну звичайно. Де вона?
Капітан вказав на намет, що стояв трохи осторонь.
— Я знаю, його превосходительство і не очікував, що ця чорна відьма поділиться з нами відомостями про Магістра Рала, але все ж сподівався його порадувати. — Засунувши пальці за пояс, капітан роздратовано зітхнув:
— Не пощастило.
Ніккі деякий час дивилася на намет. Криків не чутно. Вона ніколи ще не бачила жодної Морд-Сіт, але дещо про них знала. Наприклад, що повертати проти них магію — смертельна помилка.
Вона повернулася до читання списку. Нічого цікавого. Більшість — місцеві жителі, захоплені на всяк випадок: раптом що знають. Навряд чи вони знають те, що потрібно їй.
Ніккі постукала по останньому запису списку, що свідчила: «гонець».
— А цей де?
Капітан вказав на намет.
— Ним займається один з кращих моїх людей. Коли я перевіряв в останній раз, з нього ще нічого не витягли. Але це було рано вранці.
З тих пір пройшов вже майже день. Під тортурами день здається вічністю. Ніккі сунула книгу офіцерові.
— Спасибі. На цьому все.
— Значить, ви доповісте його превосходительству? — Ніккі неуважно кивнула. — Скажете йому, що від цієї партії мало пуття?
Ніхто не насмілювався зізнатися Джегану особисто, що не впорався із завданням, Джеган виправдань не приймав. Ніккі кивнула і мовчки попрямувала до намету, де допитували гінця.
— Я скоро побачу його превосходительство. І передам вашу доповідь, капітане.
Ледь увійшовши в намет, Ніккі зрозуміла, що запізнилася. На вузькому дерев'яному столі лежали закривавлені рештки.
Допитуючий тримав в руках складений аркуш паперу.
— Що це?
Посміхнувшись, він простягнув листок Ніккі.
— Дещо, чому його превосходительство буде дуже радий. Карта.
— Карта чого?
— Де цей малий був. Я намалював її з його слів. — Він розсміявся зі свого жарт.
— Невже? — Посмішка солдата зацікавила її. Така людина посміхається, тільки якщо роздобула щось дуже цінне — те, що дозволить вислужитися в очах начальства. — І де ж була ця людина?
— Відвідувала свого володаря. — Він помахав папірцем так, немов у руках у нього була карта, яка вказує, де заховані скарби. Втомившись від гри, Ніккі вихопила в солдата обривок і розгорнула зім'ятий листок. Це дійсно була карта з ретельно намальованими річками, береговою лінією і горами. Навіть проходи в горах вказані.
Ніккі відзначила, що карта справжня. Коли вона жила в Палаці Пророків, Новий світ був місцем далеким і таємничим, яке рідко відвідували небагато сестер. І кожна сестра, яка відправилася туди, вела точні записи, а по них згодом підправляли карти, які зберігалися у Палаці. Під час навчання послушниці запам'ятовували ці карти. І хоча в ті роки Ніккі і не думала, що їй коли-небудь доведется подорожувати по Новому світу, відображений на карті шматок місцевості був їй добре знайомий. Ніккі уважно вивчала карту, відзначаючи все нове, чого вона не знала.
Солдат тицьнув у єдиний на карті кривавий відбиток пальця.
— Ось тут і ховається Магістр Рал. Помічений точкою в горах.
Ніккі на мить перестала дихати. Вона втупилася на картy, ретельно відкладаючи в пам'яті кожен струмок, кожну річку, кожну гору, дорогу, стежку і перевал, кожне місто, кожне село.
— Що ця людина ще розповіла перед смертю? — Вона підняла очі на солдата. — Його превосходительство чекає моєї доповіді. Я якраз прямую до нього. — Вона клацнула пальцями. — Викладай усе.
Солдат почухав бороду. Під нігтями у нього була засохла кров.
— Ти йому розкажеш, так? Скажеш, що сержант Ветцель отримав ці відомості від гінця?
— Звичайно, — запевнила Ніккі. — Нагороду отримаєш ти. Мені вона ні до чого. — Вона постукала по золотому кільцю в губі. — Імператор завжди — кожну мить — знаходиться в моїх думках. Напевно він саме зараз бачить моїми очима, що саме ти добув ці відомості. Так що ж ще повідав той чоловік?
Сержант Ветцель знову почухав бороду, явно намагаючись вирішити, чи варто довіряти Ніккі або краще самому повідомити ці відомості Джегану. В Імперському Ордені ніхто нікому не довіряв. Сержант чухав бороду, залишаючи в волоссі недоноски висохлої крові.
Ніккі дивилася в його червоні очі. Від вояки несло перегаром.
— Якщо ти не