Провісниця - Кетрін Огневич

Після того, як Фабіан пішов, я ще якийсь час валялася в ліжку, не випускаючи з рук квітку, залишену хлопцем. Саме за цією картиною мене застала Ліара, від чого я зніяковіла.

— Вас знову балують квітами? — запитує вона, наближаючись до мого ліжка, і я простягаю їй квітку. Вона забирає її, а потім прямує до невеликого столика біля вікна і ставить її у вазу. Щойно я хочу сказати їй про те, що там немає води, як буквально вона в буквальному сенсі слова з'являється з повітря. Я заворожено спостерігаю за тим, як вода повільно наповнює посудину, а Ліара посміхається, спостерігаючи за мною.

— Можна сказати й так, — кажу я, все ще милуючись тим, як Ліара творить свої дива.

— Ви все ще не звикли до магії? — запитує дівчина, коли закінчує з вазою.

— Мені здається, я ніколи до цього не звикну.

— Невже у вашому світі не було нічого подібного?

— Ну, хіба що тільки у фільмах. Насправді, є дуже мало людей, що володіють магічним даром. Та й люди особливо не вірять у це. Є ті, хто добре заробляє на цьому, а на ділі лише обманом заманюють людей і розводять їх на гроші.

— Який жах! Це ж...

— ...нечесно, жорстоко, жахливо - список можна продовжувати нескінченно! Але люди в моєму світі фокусують свою увагу на грошах. Саме це є для них найважливішим, а не інші цінності. Заради грошей вони готові на все - зраду, змову, і навіть убивство.

— Хотіла б я сказати, що в Лліріані такого немає, але... Якщо зв'язатися з поганими людьми, то тут майже так само, як і на Землі. Одна справа - укладати угоду з людьми, а от із магами...

— Дай вгадаю, тут теж є багато поганих хлопців?

— Щось на кшталт того. Звісно ж, повелитель намагається зробити так, щоб у Лліріані було якомога менше таких людей.

— І як, у нього це виходить?

— Начебто непогано. Принаймні, тут немає такої злочинності, як, наприклад, у Латарі - місті вампірів... — Від згадки цього міста я мимоволі здригнулася. У пам'яті одразу спливли спогади про той день, коли мене викрав божевільний вампір.

Їй богу, чувак думав, що зможе зробити з мене прислужницю!

— Так, там напевно панує хаос... — пробурмотіла я собі під ніс, і відвела погляд убік. Ще не вистачало, щоб Ліара помітила зміни в моєму настрої. А вони були, та ще й які! Я відчувала тривогу, коли згадала, як невидима хватка мага на моїй шиї позбавляла мене кисню. Мушу визнати, іноді я прокидалася ночами, коли мій розум раз у раз підкидав ці моторошні спогади про той день.

— До речі, а чим ви займалися на Землі? Я до того, що у вас напевно було якесь улюблене заняття...

Що ж, схоже, відучити дівчину від цього жахливого викання явно не вийде. Скільки б разів я її не просила - все одно вона робила те саме, що й раніше.

— Ну, я вчилася в коледжі, вивчала історію. Хоча я так і не визначилася зі своєю спеціальністю - було складно вибрати щось одне...

— То, виходить, ви так і не вибрали ремесла, яким хотіли б займатися по життю?

— Можна сказати й так.

— Отже, ви тільки вчилися?

— Так. Крім цього, я ходила на заняття з рукопашного бою - щоправда, це було лише кілька разів... — Точніше кажучи, рази три. Я могла б і далі займатися, якби не мій горе-татко, який змусив мене втекти.

І в підсумку, коли переді мною опинився портал, то після зробленого кроку я опинилася тут, у Лліріані — світі, про який я не знала абсолютно нічого. І водночас цей світ був, як виявилося, моїм домом...

— Ви вмієте битися? — із захопленням запитала дівчина, від чого я розсміялася.

— Я б так не сказала. Битися в мене виходить дуже погано, та й до того ж, я тільки почала займатися цим до того, як...

— ... як потрапили сюди, — закінчує замість мене Ліара, і погляд дівчини тут же стає сумним. — Ви напевно сумуєте за домом, рідними, друзями... Ви хотіли б повернутися?

— Навіть якби в мене й був такий шанс, то навряд чи. Я сумую за друзями, за навчанням у коледжі, але вже точно не за своїми рідними. Як виявилося, мене ніколи нічого не пов'язувало з цими людьми. Для них я завжди була чужою... Мені знадобилося занадто багато часу, щоб це зрозуміти, Ліаро. Хоча з братами в мене значно кращі відносини, ніж із батьком.

— Тоді, можливо, ви б хотіли залишитися тут, у Лліріані?

— Не знаю. Тут я теж чужинка... Я нікого тут не знаю.

— Але чому ж? Ви ж знаєте самого повелителя! — тут же вигукнула дівчина, чим викликала в мене усмішку.

— Люба Ліаро, таким людям, як повелитель, завжди буде потрібно щось взамін, варто мені тільки звернутися до нього з проханням. Такі люди завжди мають приховані мотиви... До того ж, я не впевнена, що можу йому довіряти. Аж надто багато він приховує, а особливо причину, через яку він позбавив мене мого дару.

— Можливо, ви маєте рацію. Але ж хіба з вами погано поводяться?

— Ні. І саме це непокоїть мене найбільше...

— Чому?

— Знову ж таки - йому щось потрібно від мене. І коли він це отримає, я не знаю, якою буде моя доля. Ось саме цього я й боюся...

***
Після розмови з Трістаном Фабіан все ще був до біса злий. Молодший брат мав унікальний дар - виводити Фабіана з себе. Мабуть, саме тому вони завжди погано ладнали. Варто було йому натякнути про те, що Трістан міг би зайняти його місце і залицятися до Кессі, Фабіан відчував лише неймовірну лють по відношенню до брата. Він просто не міг дозволити братові дістатися до неї. Не тоді, коли між ними встановився зв'язок, і їхні долі переплелися навічно. Від думок хлопця відволік стукіт у двері.

— Заходьте! — каже він досить голосно, а потім чує, як відчиняються двері. Обернувшись, Фабіан помітив біля входу Азгіра, який виглядав трохи схвильованим.

— Фабіане, нам потрібно поговорити... про Кессі.

— З нею щось сталося? — запитую його хлопець, пізно згадуючи про те, що занадто гостро реагує.

— У мене було видіння. У ньому Кессі поранив Сінклер...

— Той вампір? Який викрав її?

— Так.

— Що ще ти бачив? Коли це станеться?

— Напередодні зустрічі з представниками з інших королівств.

— Це ж за три дні... — бурмоче хлопець собі під ніс, починаючи подумки складати план із порятунку Кессі.

— Так. І буде краще, якщо ви з дівчиною ненадовго щезнете...

— Ти прям мої думки читаєш. Тоді зараз піду до неї, зберемо речі, і зникнемо. Як бути з батьком? Адже він напевно помітить наше зникнення!

— Не переживай. Я візьму його на себе. Головне, щоб ти забрав дівчину подалі звідси і не з'являвся, поки ця зустріч не дійде до кінця. Щойно все закінчиться, я надішлю вам звісточку. А поки що зроби так, щоб ніхто не зміг вийти на ваш слід...

— Чому ти допомагаєш їй, Азгіре? Адже ти міг би розповісти про це батькові, і він би зробив усе, щоб сховати Кессі.

— У мене є на те свої причини, Фабіане.

— Які?

— Після вашого повернення я розповім про все. А поки що йди до дівчини, і постарайтеся покинути палац якомога швидше...